— Та я не вмію! — скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.
— От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість, — просе панич.
— Та ну-бо, Христе! — штовхнула її Марина під бік.
— Ох! як мені душно! — зітхнула важко Христя.
Знову мовчання, знову ждання.
— А що, гарно? — скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар'я; панич нахмурився.
— То й не заспіває ніхто? — спитав він суворо.
— Нехай Марина попереду… мені душно, — одказала Христя.
— Я не вмію співати, я розкажу, — згодилася Марина.
Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.
— Якої ж вам? Гриця знаєте? — спитала.
— Ні, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло… Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар'ї. «Отже розказує Марина, — думалося їй, — та так сміливо, так гарно, а вона — не може. Їй — соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!..» І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою, розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!
Марина скінчила.
— Пишіть другу! мерщій, — промовила Христя.
— Сідай же! — каже Марина, схопившися з стільця.
— Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.
І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала… Далі та далі язик її розв'язувався, пам'ять яснішала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері…
дзвенить на всю хату її молодий голос. Всі глибоко зітхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, і паничеві пісня полюбилася: очі його горять, по обличчю пробігають непримітні мишки.
— Уся! — скінчивши, скрикнула Христя.
— Ух, гарна яка! — сказав панич і положив перо. — Бач, а казала: не вмію, — укорив він Христю.
— Та вона як знає їх! — тримаючи його за плече, каже Марина, — то й щоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Марині що до того? Вона не примічає його косого погляду. Його свіже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спині. Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече… Їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні!
— Ви тільки її заставте; вона все розкаже.
— Добре, добре, — хмурячись, одказує панич. — Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
— Годі! ходімо, — каже Марина, направляючись іти.
— Постійте, — каже він і поліз до кишені. Витяг семигривеника, подає Христі.
— Навіщо? — пита та.
— На! — настоює він.
— Нащо? — аж скрикнула Христя.
— Та бери, дурна! То за пісню, — каже Мар'я.
— Не хочу! — засмутившись, відказала Христя і мерщій вибігла в кухню.
Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
— Та й дурна ж яка! — зареготавшись, каже Марина. — Давайте мені, давайте, я візьму.
Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавній лад якось порвався, поспішила собі за Христею; зосталася одна Марина.
— Спасибі вам! — щебече вона, вертячи семигривеника в руках. — Оцих грошей ні на що не потрачу… нізащо! Дам жидові, щоб приробив ушко — дукач буде. Гляну на дукач — і вас згадаю! — світячи очима, додає Марина.
— Добре, добре, — глухо одказує він.
— Чому ти, дурна, не брала? — доноситься з кухні голос Мар'ї. — Панич розсердився!..
— Хіба я наймалася розказувати? — скрикнула Христя, аж панич кинувся.
— Чого там вони? — обізвалася Марина і вибігла в кухню. Панич зачинив за нею двері і заходив по хаті.
Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би і впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. «Х-ху ти! Та й смаковита ж!» — махнувши рукою, мовив він. Очі в його горіли, зітхання виривалося з самого глибу — важке, гаряче… Він чимдуж заходив по хаті… Дика, як та коза дика!.. І грошей, дурна, не схотіла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! І «дукач напам'ять», — кривив він її в думці… Та вже ж! — промовив уголос і грузько опустився на стілець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла, а з тими… «Уже мені ті помічниці!» — трохи не скрикнув він і схопився.