- Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.
- А Мар'янiвка?
- Чого ж ти спала? Проспала, галочко.
- I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.
- Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.
Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.
- А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.
I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.
- От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.
Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.
Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.
- Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.
- Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.
- Нi, не заморилася, - весело щебетала та. - Вiд чого? Серце тiльки дуже б'ється.
- То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.
- Здоровi, панотче! - роздалося коло їх, i Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землi бабусю.
- Здорова, Оришко. Чи це ти ще?
- Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з мiста - будете учора. Цiлий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.
- А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привiз.
- А це ж хто такий? - спитала бабуся, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо їй у вiчi.
- Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. - Позвольте менi вашу рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так i зайнялася уся вогнем вiд того поцiлунку, їй стало так соромно, так соромно!
- А Кирило де? - спитався Колiсник.
- Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се пiд вечiр пiшов чогось на слободу.
- Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй, якi горницi наготовила ти сiй панянцi.
- Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася i, як пiдстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.
- Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранцi сонечко прийде - поздоровкається, а ввечерi, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе навкруги видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до неї i шурхнула в темну темноту сiней.
Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, пiдборiддя угору задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої нiжки. Однi очi весело грали i приязно освiчували некрасиве обличчя.
Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.
- От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона беззубим ротом, - личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливi твої батько та мати, породивши на свiт таку красуню.
- Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.
- Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.
- Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.
- Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! - ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:
Страх менi не хочеться
З старим дiдом морочиться…
Якби таки молодий, молодий,
То по хатi б поводив, поводив.
Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.