- Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.
Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.
- Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.
- Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.
- У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.
- Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.
- А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.
- Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.
- А що, i досi не помоглося?
- Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.
- Ти ж казала йому?
- Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.
- Ну?
- Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".
- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.
- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?
- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.
- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.
- Та що?
- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.
Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.
- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.
- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…
- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!
- А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.
- Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.
- А люди? - знову пита Горпина.
- Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!
Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.
Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.
- О, i Федiр iде! - сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. - Та ще й не сам - з батьком.
I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
- Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.
- Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.
- Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.
- Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.
- Ну, а то? - тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
- А то той чоловiк, що тiтку привiз.
- А то? - знову допитується Грицько.
- То панночка з бабою приїхали.
- Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться?
- То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! - крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.
- Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.