I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.
- Ох, смiх тепер, - стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, - а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр - пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, - так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах - темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала - мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш - а вiн - кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" - крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" - гукає. Та кресь! - мене в один висок; пiдскоче з другого боку - та в другий! Збив мене - курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти - сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться - хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! - додала, зареготавши, Мар'я.
- Господи! що ж далi було?.. - жахнулася Христя.
- Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, - хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.
- А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? - спитала Христя.
- Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр - до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
- Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
- Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла". - "Куди ж я пiду?" - питаю. "То вже твоє дiло", - одказує. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". - "А де ж твоя мати?" - "Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". - "Куди ж я пiду? - знову я їм своє товчу. - У мене ж нi притулку, нi пристановища". - "Наймися у кого служити, - каже пан. - А поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" - питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" - "Бог його знає! Я не знала", - одказую. "Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". - "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". - "А за матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" - "Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". - "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик". - "Хай йому цур! - кажу. - Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". - "Що ж ви їй дасте?" - пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказує. "То все дурниця, - каже панич. - Хочете на мир, - три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". - "Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". З