Проценко усмiхнувся.
- Та постiйте, - сказав вiн Довбнi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?
- З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.
- То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?
- Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"
- Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.
- Та для мене все одно! - махнув рукою Довбня. - Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька - кукла, та й годi!
Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
- Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?" - "Та так, - одказую, - дiвку одну беру". - "Яку дiвку? Просту дiвку?" - "Просту", - кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" - "На простiй, на мужичцi…" - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, - каже, - не промiняю я свого життя на життя мужиче". - "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" - "Та я нiчого, - каже. - Тiльки, - каже, - ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.
- I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!
- Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.
- Христе, чаю! - гукнув Проценко.
Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.
Довбня зиркнув на неї.
- Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.
Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.
- Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.
Допивши чаю, вiн зразу знявся.
- Прощайте.
- Куди ж се?
- Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?
- А коли?
- У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.
- Спасибi, прийду. Довбня пiшов.
- А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!
- Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
- Ось жениться - оханеться.
- Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?
- Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.
- Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!
- Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.
- Що ж, ви пiдете?
- Обiцяв.
- Хм… - дивувалась сама собi Христя.
П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
- Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.
- А що?
- Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.
- Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.
- Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.
Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…
Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.