Поглядаючи на купу мотлоху під ногами, Антон дивувався, як усі ці речі поміщалися на полицях. Знаючи, що батько все одно забуде його перевірити, він уже прикидав, як би краще запхати все назад, але мама вгадала його тактичний хід. Вона примостилася з журналом у кріслі і сказала:
— Прибирай як слід. Я прослідкую.
— Мам, тут же за тиждень не впораєшся, — заскиглив Антон, але мама була невблаганна: — Ну що ж, прибиратимеш тиждень.
Антон сумно обвів очима безлад, що панував у кімнаті, і без особливого ентузіазму взявся до діла, але скоро помітив, що прибирання таїло в собі приємні сюрпризи. Він надибав багато цікавих дрібничок, про які вже забув: навушники, гру «Morrowind», пачку стікерсів з гоночними машинами, штук двадцять олов'яних лицарів. З нижньої полиці на світ божий показався злощасний мікроскоп. Там же лежали журнали, кілька улюблених книжок і дві чи три нових, ще не прочитаних. У глибині шафи Антон натрапив на старий фотоальбом.
У ньому були зібрані фотографії тих років, коли Антона ще й на світі не було. Всі вони були чорно-білі, яких тепер уже не роблять, а одна — взагалі на товстому картоні. На ній були зображені незнайомі люди, виряджені не по-сучасному. Жінка з немовлям на колінах сиділа на стільці, а поруч, поклавши руку їй на плече, стояв чоловік у сюртуку.
— Мам, а це хто? — поцікавився Антон.
— Твоя прапрабабуся.
— А хто сидить у неї на колінах? Моя прабабуся? — спитав Антон.
— Ні. Це прапрабабуся на колінах у своїх батьків, — відповіла мама.
— Молода ще, — філософськи зауважив Антон, дивлячись на карапуза, якому доведеться стати його прапрабабусею.
Він перегорнув кілька сторінок, коли його зацікавило фото групи дітей його віку. Одягнені у шорти і футболки, вони старанно посміхалися в об'єктив. Попереду стояв чубатий хлопчисько з м'ячем у руках.
— А це що за діти? — поцікавився Антон.
— Наш клас у спортивному таборі. Мене знайдеш? — спитала мама.
Антон пильніше вивчив фото і тицьнув у дівчинку з хвостиками.
— Ось! У першому ряду. Правильно? А хлопчисько з м'ячем достоту наш історик. Така самісінька шевелюра.
— Це він і є,— кивнула мама.
— Він з вами в одному класі вчився? — здивувався Антон.
— А ти не знав?
— Ні.
— Але не сподівайся, тобі від нього ніякого попуску не світить, — відразу запевнила його мама.
— А чого мені сподіватися? Я і так кращий за всіх, — заявив Антон.
— Ніс опусти, кращий! Настя сказала, що тебе з класу вигнали, — нагадала Людмила Сергіївна.
— Це вона від заздрощів, — буркнув Антон і розсудливо змінив тему: — А Толь Іванович тут прямо атлет. З м'ячем. Можна подумати, спортсмен.
— Він і був спортсменом. Шкільною знаменитістю. Трохи не став чемпіоном з бігу серед юніорів. Усі гадали, що колись він увійде до Олімпійської збірної.
— Хто? Толь Іванович? Він же кульгавий.
— Це через нещасний випадок. На змаганнях у Свердловську.
— А де це?
— Раніше так називали Катеринбург.
— А давно?
— Ми тоді в шостому класі вчилися, як ти.
— Я й не знав. Як це вийшло? — зацікавився Антон.
— Коліно молотом роздробило. Під час тренування у метальника молот зірвався. А Толик якраз поряд пробігав.
Оце була новина! Мало того, що батьки ні словом не обмовилися про те, що вчилися в одному класі з Толь Івановичем, так той ще й спортом займався. Антону навіть на думку не спадало, що вчитель історії колись міг бігати. Усі звикли бачити його з паличкою.
— А що стало з метальником молота? — спитав Антон.
— Не знаю.
— А як же Толь Іванович?
Дурне питання саме собою зірвалося з язика. Фінал цієї гіркої історії був відомий. Її не можна було переписати, щоб урешті був гарний кінець. Мама із сумом подивилася на фотографію.
— Спочатку він дуже переживав, що довелося піти зі спорту. Зате потім захопився історією і став хорошим учителем. Отже нема лиха без добра, — закінчила вона, щоб заспокоїти сина.
Антон задумався. Які дивовижні зиґзаґи іноді робить життя. Коли б не якийсь нещасний випадок, людина стала б чемпіоном, заробила б кубки й медалі.
Антон не мав нічого проти того, щоб Анатолій Іванович викладав історію. Чудовий оповідач, він умів захопити всіх. Антон навіть не образився, коли історик витурив його з класу. Та все ж йому було шкода, коли мрія стати чемпіоном так і не збулася.
— А якби він на змагання не поїхав? — спитав Антон.
— Якби та якби… Ти краще розгардіяш посеред кімнати прибери. А то до ночі протовчешся, — мама повернула його з неба на землю.