— Сподіваюся, питання з історії?
— Історичніше не буває,— запевнив його Антон.
Анатолій Іванович вичікувально подивився на дівчинку.
— Ну, запитуй!
Настя опинилася ні в сих ні в тих. А раптом історик був інвалідом від народження? Тоді її питання виявиться нетактовним і може образити його. Але, з другого боку, промовчати вона теж не могла. Настя кивнула на Антона і сказала:
— Він каже, що ви були олімпійським чемпіоном.
— Олімпійським чемпіоном? Ні, на жаль, не довелося, — сумно посміхнувся історик.
Настя переможно глянула на Антона.
— Я зовсім не це говорив. Анатолію Івановичу, скажіть їй, що ви спринтером були. Що ви чемпіоном могли стати, загалом… — Антон збентежено замовк.
— Це було. І спринтером був,‘і чемпіонський титул сподівався завоювати, — підтвердив учитель історії,— а ось до Олімпіади я тоді ще не доріс. Я вчився в шостому класі, коли мені довелося попрощатися зі спортом. До речі, це трапилося у вересні. 18 вересня 1982 року. Завтра, можна сказати, річниця, — задумливо мовив він.
Незважаючи на те, що минуло вже стільки часу, давні спогади й досі завдавали йому болю. Діти зніяковіло мовчали. Та й що тут скажеш?
Оговтавшись від невеселих роздумів, історик обвів очима посмутнілі обличчя учнів і, підморгнувши, піддав духу:
— Що було, то було! Минулого не повернеш. Міг би стати чемпіоном, а замість цього вас, бельбасів, історії вчу.
— От і добре, — випалила Настя і відразу знітилася, зрозумівши, що її репліка має подвійний зміст. Аби виправити свою помилку, дівчинка пояснила: — Тобто, я хотіла сказати, добре, що ви у нас викладаєте.
— Авжеж! Ви класний учитель! Найкращий! Чесно! — один з-поперед одного загомоніли школярі.
— Гаразд, підлизи! Тему вичерпано, — усміхнувся вчитель, ставлячи крапку на цій розмові.
Глава 4
Рано чи пізно сенсації втрачають свою новизну. Спочатку всі тільки й говорили, що про спортивне минуле вчителя історії, але поступово інтерес до старої фотографії згас. Шостий «А» поринув у звичайну рутину робочого дня. Антон зрозумів, що йому час подумати про справи насущні.
Попри батькову заборону, він не збирався відмовлятися від пошуків скарбу. Навпаки, з цим треба було поквапитись. Бабине літо добігало кінця, а з настанням осінньої сльоти земляні роботи доведеться відкласти до весни.
Антона непокоїло лиш одне: як непомітно провадити розкопки посеред шкільного двору. Рішення напрошувалося само собою: копати вночі. Але пильність батьків не залишала жодного шансу вибратися з дому після півночі. Шукачі скарбів не перший день побивалися над цією проблемою, коли раптом на уроці геометрії Антона осяяла думка.
Як і все геніальне, розв'язання задачі було таке просте, що Антон аж здивувався, чому він не додумався до цього раніше. Йому закортіло негайно поділитися своїм відкриттям з Кирюхою. Поки Алевтина Вікторівна не бачила, він узяв гумку і легенько поцілив нею в друга.
Кирило сердито обернувся, шукаючи поглядом того, хто метнув снаряд, і побачив, що Антон на миґах намагається йому щось сказати.
— Єрмак, чого це тебе так викручує? — почули вони голос математички.
— У нього від математики алергія, — хихикнула Настя.
— Це вже не алергія, а танець святого Вітта, — сказала Алевтина Вікторівна і скомандувала: — Сядь рівно і не корчся!
Антон вовком зиркнув на Настю. Та нахабно показала йому язика, але їй знову все зійшло з рук. Решту уроку Антон просидів, палаючи праведним гнівом. Утім, цього ніхто не помітив.
Щойно продзвенів дзвінок, Антон схопив Кирюху під лікоть і потягнув за собою.
— Ходім. Є серйозна розмова.
Друзі збігли на перший поверх і пірнули під сходи. Антон урочисто заявив:
— Слухай, ми цілковиті лохи.
— Чого це? — справедливо зажадав пояснень Кирило.
— Нам не треба нічого копати.
— Я теж так думаю. Ну його, цей скарб! І потім, уночі мене все одно не випустять, — сказав Кирило.
— Нам ні вночі, ні вдень копати не треба. Там уже все прокопали за нас.
— Хто?!
— Дід Пихто. Пам'ятаєш люк біля чорного ходу? — спитав Антон.
— Ну?
— Куди він веде?
— У каналізацію.
— Ясно, що не в музей. Я питаю, який до нього найближчий люк?
— А я звідки знаю? — знизав плечима Кирило.
— Пояснюю для тупих. Найближчий люк перед школою. Тепер дивися.
Антон вирвав із зошита аркуш і почав креслити схему:
— Ось школа. Тут лежить скарб. Ось один люк, ось другий. З'єднаємо їх прямою лінією. Що виходить?