Утім, теорія Ньютона не мала загального схвалення18. Попри його власну схильність до унітаріанського християнства, дехто в Англії, як-от теолог Джон Гатчинсон та єпископ Берклі, були налякані безособовим натуралізмом його теорії. Це було несправедливо щодо благочестивого Ньютона. Він навіть стверджував, що лише божественне втручання здатне пояснити, чому взаємне гравітаційне тяжіння планет не дестабілізує Сонячну систему[64] і чому деякі тіла, як-от Сонце та зірки, сяють власним світлом, тоді як інші, планети та їхні супутники, темні. Сьогодні ми, звісно, розуміємо природу світла Сонця та зірок – вони сяють, бо розігріті ядерними реакціями, що відбуваються в їхніх надрах.
Хоча Гатчинсон та Берклі були несправедливі щодо Ньютона, вони не так уже й помилялись щодо його ідей. Наслідуючи приклад роботи Ньютона, якщо й не його особисті погляди, до кінця XVIII століття фізична наука цілковито порвала з релігією.
Іншою перепоною для визнання роботи Ньютона було давнє помилкове протистояння між математикою та фізикою, яке ми вже бачили в коментарі Геміна Родоського, поданому в розділі 8. Ньютон не говорив Арістотелівською мовою субстанцій та якостей і не намагався пояснити причину гравітації. У своєму огляді «Математичних начал» священик Ніколя де Мальбранш (1638–1715) сказав, що це робота геометра, а не фізика. Мальбранш явно уявляв собі фізику з позицій Арістотеля. Однак він не розумів, що приклад Ньютона змінив саме визначення фізики.
Найзапекліше теорію тяжіння Ньютона критикував Христіан Гюйґенс19. Він дуже захоплювався «Математичними началами» й не сумнівався, що рухом планет керує якась сила, що зменшується обернено пропорційно квадрату відстані, але Гюйґенс мав застереження щодо істинності того, що кожна частинка матерії притягує кожну іншу частинку із силою, пропорційною добутку їхніх мас. У цьому Гюйґенс, схоже, був збитий із пантелику неточними вимірюваннями швидкостей коливань маятників у різноманітних широтах, які нібито показували, що сповільнення маятників поблизу екватора можна повністю пояснити впливом відцентрової сили внаслідок обертання Землі. Якби це було так, то означало б, що Земля не сплющена, як це було б, якби частинки Землі притягували одна одну згідно з описом Ньютона.
Ще за життя Ньютона його теорії тяжіння протистояли у Франції та Німеччині послідовники Декарта та давній супротивник Ньютона Лейбніц. Вони стверджували, що сила тяжіння, дія якої поширюється на багато мільйонів кілометрів порожнечі, є своєрідним окультним елементом у натурфілософії, і наполягали, що дії сили тяжіння потрібно раціонально пояснити, а не просто її припускати.
У цьому натурфілософи континентальної Європи дотримувалися давнього ідеалу науки, що походить ще з Еллінської епохи, згідно з яким наукові теорії мають ґрунтуватися виключно на міркуваннях. Сьогодні ми вже знаємо, що від такого погляду потрібно відмовитися. Навіть попри те, що нашу дуже успішну теорію електронів та світла можна вивести із сучасної стандартної моделі елементарних частинок, яку можна (ми сподіваємося), у свою чергу, рано чи пізно вивести з якоїсь глибшої теорії, як би далеко ми не зайшли, нам ніколи не дійти до фундаментальної теорії, що ґрунтується на суто логічних висновках. Як і я, більшість фізиків сьогодні вже змирилася з фактом, що ми завжди дивуватимемося тому, чому наші найглибші теорії саме такі, як є, а не якісь інші.
Протистояння ньютонізму відображене у знаменитому обміні листами впродовж 1715 та 1716 років між Лейбніцом та прихильником Ньютона превелебним Семюелом Кларком, який перекладав Ньютонову «Оптику» латиною. Значною мірою їхня суперечка стосувалася природи Бога: чи втручається Він у керування світом, як вважав Ньютон, чи може налаштував той на автономну роботу від самого початку?20 Ця суперечка здається мені надзвичайно несерйозною, бо навіть якби її предмет був реальний, ні Кларк, ні Лейбніц усе одно не могли нічого про це знати.
Зрештою несприйняття теорій Ньютона не мало жодного значення, бо його фізика досягала дедалі більших успіхів. Галлей припасував дані спостережень комет, здійснених у 1531, 1607 та 1682 роках, до однієї-єдиної майже параболічної еліптичної орбіти, показуючи, що в усіх цих випадках з’являлася та сама комета. Використовуючи теорію Ньютона, щоб врахувати гравітаційні пертурбації внаслідок впливу мас Юпітера та Сатурна, французький математик Алексі Клод Клеро та його колеги передбачили в листопаді 1758 року, що в середині квітня 1759 року ця комета повернеться до перигелію. Комету помітили на Різдво 1758 року, за 15 років після смерті Галлея, а 13 березня 1759 року вона досягла перигелію. У середині XVIII століття теорію Ньютона популяризували Клеро та Емілі дю Шатле, переклавши «Математичні начала» французькою, а також впливовий Вольтер, коханець дю Шатле. Ще один француз, Жан д’Аламбер, опублікував у 1749 році перше правильне й точне обчислення прецесії рівнодень, що ґрунтувалося на ідеях Ньютона. Зрештою ньютонізм тріумфував повсюди.