Ця радість мала свої недоліки – так завжди буває. Не треба бути послідовником Арістотеля, щоб вас збентежив доволі дивний петлеподібний рух планет, що рухаються по епіциклах у теорії Птолемея. Крім того, його теорія містила просто огидне припасування: обертання центрів епіциклів Меркурія й Венери навколо Землі, а Марса, Юпітера та Сатурна навколо їхніх епіциклів мало тривати чітко один рік. Понад тисячу років філософи сперечалися про те, яку роль зіграли такі астрономи, як Птолемей, і чого вони прагнули: справді зрозуміти природу небес чи просто припасувати дані?
Тож яке задоволення мав відчути Коперник, коли зумів пояснити, що припасування та петлеподібні орбіти з’явилися в теорії Птолемея лише тому, що ми дивимося на Сонячну систему із Землі, що рухається. Усе ще недосконала, теорія Коперника не зовсім відповідала даним спостереження без потворних додаткових ускладнень. Як же сильно тоді математично обдарований Кеплер мав радіти, замінивши безлад Коперника впорядкованим рухом по еліпсах, що підкоряється трьом його законам.
Так світ працює на нас як навчальний механізм, підкріплюючи наші хороші ідеї моментами задоволення. За багато століть ми засвоїли, які підходи до пізнання можливі. Ми навчилися не хвилюватись через мету, бо такі хвилювання ніколи не приводять до того задоволення, якого ми прагнемо. Ми навчилися відмовлятись від пошуку цілковитої визначеності, бо пояснення, що роблять нас щасливими, ніколи не є стовідсотково точними. Ми навчилися проводити експерименти, не переймаючись штучністю наших висновків. Ми виробили естетичне відчуття, що дає нам підказку, які теорії працюватимуть, і це додає нам задоволення, коли вони таки працюють. Наші поняття про світ нагромаджуються. Усе це відбувається незаплановано й непередбачувано, але веде до достовірних знань і водночас приносить нам радість.
15. Епілог. Велике спрощення
Велике досягнення Ньютона залишило ще багато того, що потребувало пояснень. Природа матерії, властивості інших сил, окрім тяжіння, що діють на матерію, а також дивовижні можливості життя все ще були загадками. За роки після Ньютона досягнуто величезного прогресу1, завеликого, щоб описати його в одній книжці, не кажучи вже про один-єдиний розділ. Метою цього епілогу є наголосити лише на тій думці, що в міру розвитку науки дедалі чіткіше вимальовувалася дивовижна картина: виявилося, що світом керують природні закони, значно простіші й уніфікованіші, ніж це уявляли за часів Ньютона.
Сам Ньютон у Книзі III своєї «Оптики» накидав обриси теорії матерії, яка мала охопити принаймні оптику та хімію:
Тепер найменші частинки матерії зможуть зв’язуватися найсильнішими тяжіннями й утворювати більші частинки зі слабшою дією; а багато з них зможуть зв’язуватися та утворювати ще більші частинки, дія яких буде ще слабша, і так далі для різних послідовностей, поки прогресія не закінчиться найбільшими частинками, від яких залежать хімічні процеси та кольори природних тіл і які внаслідок зв’язування утворюють тіла відчутної величини2.
Він також говорив про сили, що діють на ці частинки:
Бо ми маємо зрозуміти з природних явищ, які тіла притягуються і які закони та властивості тяжіння, перш ніж вивчати причину, з якої це тяжіння відбувається. Притягнення сил тяжіння, магнетизму та електрики поширюються на дуже відчутні відстані, а тому їх спостерігають просто очима, а можуть бути й інші, поширені на такі малі відстані, що їх не вдається спостерігати3.
Як видно з цих висловлювань, Ньютон добре знав, що у природі є й інші сили, крім тяжіння. Про статичну електрику знали давно. Ще Платон у своєму «Тімеї» згадував, що коли потерти шматочок бурштину (давньогрецькою мовою – електрон), то він може підіймати легкі предмети. Магнетизм був відомий із властивостей природних магнітних руд, які використовували китайці для геомантії й докладно вивчав придворний лікар англійської королеви Єлизавети I Вільям Ґілберт. Ньютон тут також натякає на існування сил, ще не відомих через малий радіус їхньої дії, – це передчуття слабких та сильних ядерних взаємодій, відкритих у XX столітті.