Через їхні дивні й незрозумілі рухи планети були непридатні як годинники, календарі чи компаси. В елліністичні часи та пізніше їм знайшли інше застосування – в астрології, лженауці, перейнятій від вавилонян[28]. Сучасна чітка відмінність між астрономією та астрологією в давньому та середньовічному світах була менш очевидна, бо тоді ще не засвоїли уроку, що людські проблеми не мають стосунку до законів, які керують зірками та планетами. Починаючи із Птолемеїв, правителі підтримували вивчення астрономії здебільшого через сподівання, що вона відкриє майбутнє, а тому астрономи, природно, витрачали на астрологію багато свого часу. Зрештою, Клавдій Птолемей був автором не лише найвидатнішого астрономічного твору античності «Альмаґест», але й трактату з астрології «Тетрабіблос» («Чотирикнижжя»).
Але я не можу залишити давньогрецьку астрономію на такій сумній ноті. Щоб зробити закінчення другої частини цієї книжки більш оптимістичним, процитую слова Птолемея про його задоволення від астрономії19:
Я знаю, що смертний і проживу недовго, але, відстежуючи численні повторні кола зірок, я більше не торкаюся ногами Землі, а поруч із самим Зевесом смакую амброзією – їжею богів.
Частина III. Середньовіччя
У давньогрецькій частині Стародавнього світу наука досягла таких висот, яких не вдавалося повторити аж до наукової революції XVI та XVII століть. Давні греки зробили велике відкриття, що деякі аспекти природи, особливо в оптиці та астрономії, можна описати точними математичними натуралістичними теоріями, узгодженими зі спостереженням. Вивчення світла та небес було важливе, але ще важливіше було те, що науковці зрозуміли, які речі можна вивчити й те, як це зробити.
Ніщо за часів Середньовіччя ані в ісламському світі, ані у християнській Європі з цим не зрівняється. Утім, тисячоліття, що тривало між падінням Риму та науковою революцією, не було інтелектуальною пусткою. У навчальних закладах ісламу, а потім і в університетах Європи досягнення давньогрецької науки були збережені, а в деяких випадках – і вдосконалені. Так був підготовлений ґрунт для наукової революції.
При цьому в Середньовіччі збереглися не лише досягнення давньогрецької науки. У середньовічному ісламському та християнському світах ми побачимо продовження давніх суперечок щодо ролі в науці філософії, математики та релігії.
9. Араби
Після падіння у V столітті Західної Римської імперії її грекомовна східна частина продовжила існувати як Візантійська імперія й навіть розширила свої кордони. Найвищого військового успіху Візантійська імперія досягла за часів імператора Іраклія, армія якого в 627 році н. е. у битві при Ніневії розгромила армію Перської імперії – давнього ворога Риму. Але не минуло й десяти років, як візантійцям довелось зійтися з більш грізним супротивником.
За часів античності араби були відомі як варварський народ на кордоні Римської та Перської імперій, «що просто відділяє посіви від пустелі». Вони були язичники, з релігійним центром у місті Мекка, у заселеній західній частині Аравії, відомій як Гіджаз. Починаючи з кінця V століття, один мешканець Мекки на ім’я Могамед поставив собі за мету навернути своїх співгромадян до монотеїзму. Зустрівшись з опором, він та його помічники втекли у 622 році до Медіни, яку вони потім використовували як військову базу, щоб завоювати Мекку та більшу частину Аравійського півострова.
Після смерті Могамеда в 632 році більшість мусульман підкорялася владі чотирьох правителів, що зміняли один одного й мали резиденції спочатку в Медіні: його товаришів та родичів Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Сьогодні мусульмани-суніти називають їх «чотирма праведними халіфами». У 636 році, лише через дев’ять років після битви при Ніневії, мусульмани завоювали візантійську провінцію Сирію, після чого захопили Персію, Месопотамію та Єгипет.
Їхні завоювання познайомили арабів із більш космополітичним світом. Наприклад, арабський генерал Амру, який захопив Александрію, рапортував халіфу Омару: «Я взяв місто, про яке можу сказати лише, що воно налічує 6 000 палаців, 4 000 лазень, 400 театрів, 12 000 торговців овочами та фруктами і 40 000 євреїв»1.