В ісламських державах продовжували будувати обсерваторії. Найбільша була, мабуть, обсерваторія в Самарканді, яку в 1420-х роках збудував правитель Улугбек із династії Тимуридів, засновником якої був Тимур (Тамерлан). Там були обчислені точніші значення зоряного року (365 днів 5 годин 49 хвилин і 15 секунд) та прецесії рівнодень (70, а не 75 років на один градус прецесії, що ближче до сучасного значення в 71,46 року на градус).
Важливого успіху в медицині було досягнуто одразу після кінця Аббасидського періоду. Ним стало відкриття арабським лікарем Ібн ан-Нафісом малого кола кровообігу – циркуляції крові з правого боку серця через легені, де вона змішується з повітрям (збагачується киснем. – Ред.), а потім перетікає назад до лівого боку серця. Ібн ан-Нафіс працював у лікарнях Дамаска та Каїра й писав також на тему офтальмології.
Попри ці приклади, важко уникнути враження, що розвиток науки в ісламському світі почав втрачати свій темп ще до кінця Аббасидської епохи, а далі вона лише занепадала. Коли розпочалася наукова революція, вона відбувалася лише в Європі, а не на ісламських землях, і арабські вчені до неї не долучилися. Навіть після того як у XVII столітті стали доступні телескопи, астрономічні обсерваторії в ісламських державах далі обмежувалися вивченням астрономії неозброєним оком (хоч і за допомогою складних інструментів)13, здебільшого з календарною та релігійною, а не науковою метою.
Така картина занепаду неминуче ставить те саме запитання, що й у зв’язку із занепадом науки наприкінці існування Римської імперії: чи було це якось пов’язане із просуванням релігії? Для ісламу, як і для християнства, питання конфлікту між наукою та релігією є складним, і я не намагатимуся тут отримати чітку відповідь. Цю проблему можна розділити принаймні на два запитання. По-перше, яке було загальне ставлення ісламських учених до релігії? Тобто чи досягли важливих результатів лише ті вчені, що ігнорували вплив їхньої релігії? А по-друге, яким було ставлення до науки в мусульманському суспільстві?
Серед вчених Аббасидської епохи був поширений релігійний скептицизм. Найяскравіший приклад демонструє астроном Омар Хайям, загальновизнаний атеїст. Свій скептицизм він розкриває в кількох віршах «Рубайят»14:
Воліє Слави світової пан,
А інший – Раю, що провіщує Коран.
Не будь скнарою, трати не рахуй,
Ти не зважай на грім, то просто барабан!
Чому усі Святі та Мудрі, що казали
Про два Світи так вчено, геть пропали?
Немов дурних пророків змовкли їх слова,
Розсіялись, і прахом роти їм віки позабивали.
Я сам, як юним був, то залюбки вчащав
До Лікаря й Святого, та на вус мотав
Думки про те, й про се, але я повсякчас
Виходив через вхід до них, що відшукав.
Переклад, звісно, менш поетичний за оригінал, але загалом передає настрої автора. Недарма після смерті Хайяма називали «змією, що жалить шаріат». Сьогодні в Ірані урядова цензура вимагає відредагувати видані раніше версії поезії Хайяма, щоб приховати або скоригувати його атеїстичні переконання.
Близько 1195 року арістотелівець Ібн Рушд був відправлений у вигнання через підозру в єресі. Інший лікар ар-Разі теж був відвертим скептиком. У своєму творі «Хитрощі пророків» він стверджував, що дива – це просто фокуси, що людям не потрібні релігійні лідери і що Евклід та Гіппократ для людства корисніші за віровчителів. Його сучасник астроном аль-Біруні, вочевидь, симпатизував таким поглядам, бо написав захоплену біографію ар-Разі.
З другого боку, лікар Ібн Сіна мав з аль-Біруні доволі різке листування, у якому, зокрема, стверджував, що ар-Разі краще було б займатися тим, на чому він розуміється, як-от чиряки та екскременти. Астроном ат-Тусі був благочестивим шиїтом і писав про теологію. А саме ім’я астронома ас-Суфі підказує, що він був суфійським містиком.
Важко зробити висновки з цих окремих прикладів. Більшість арабських вчених не залишили жодних записів про свої погляди на релігію. Я можу лише здогадуватися, що таке мовчання вказує, найімовірніше, на скептицизм і, можливо, страх, аніж на побожність.
Тепер розгляньмо, як мусульмани ставилися до науки загалом. Халіф аль-Мамун, який заснував Будинок мудрості, був великим прихильником науки, можливо, не в останню чергу через свою належність до мусульманської секти мутазилітів, що прагнула до раціональнішої інтерпретації Корану й пізніше зазнала через це гонінь. Але мутазилітів не варто вважати релігійними скептиками. Вони не мали жодного сумніву, що Коран – це слово Боже, і лише стверджували, що його створив Бог, а не він існував завжди. Не варто також уподібнювати їх сучасним борцям за громадянські права, бо мутазиліти переслідували мусульман, які вважали, що Богові не потрібно було створювати Коран, який і так існував вічно.