Свідчення дедалі більшої ісламської ворожості до науки в Середньовіччі можна знайти не лише в роботах аль-Ґазалі. У 1194 році в альмогадській Кордові, на іншому кінці ісламського світу від Багдада, улеми (місцеві релігієзнавці) спалили всі медичні й наукові книжки, а в 1449 році релігійні фанатики зруйнували обсерваторію Улугбека в Самарканді.
Сьогодні ми бачимо в ісламі ознаки тих самих пересторог, що турбували аль-Ґазалі. Мій покійний товариш Абдус Салам, пакистанський фізик, перший мусульманин, відзначений Нобелівською премією з фізики (за роботу, проведену в Англії та Італії), якось сказав мені, що він намагався переконати правителів багатих на нафту держав Перської затоки інвестувати в наукові дослідження. Він виявив, що вони були не проти підтримати технології, але боялися, що наука зашкодить їхній культурі. (Салам сам був благочестивим мусульманином. Він був вірним мусульманської секти Ахмадія, яку в Пакистані вважали єретичною, і багато років не міг повернутися до своєї рідної країни.)
За іронією долі, у XX столітті Саїд Кутб, натхненник сучасного радикального ісламізму, закликав до заміни християнства, юдаїзму та ісламу універсальним чистим ісламом почасти через сподівання створити в такий спосіб ісламську науку, що зменшила б розрив між наукою й релігією. Але арабські вчені в їхню золоту епоху не творили ісламської науки. Вони творили просто науку.
10. Середньовічна Європа
Після занепаду Римської імперії на Заході Європа за межами Візантійського царства стала бідна, темна і здебільшого неписьменна. Там, де якась письменність усе ж збереглася, вона була зосереджена в церквах і лише латиною. На початку Середньовіччя давньогрецькою в Західній Європі не вмів читати майже ніхто.
Деякі фрагменти давньогрецького вчення зберігалися в монастирських бібліотеках у латинському перекладі, зокрема частина Платонового «Тімея», а також робота Арістотеля з логіки й посібник з арифметики, які близько 500 року переклав римський аристократ Боецій. Були там і роботи, які писали латиною римляни, що описували давньогрецьку науку. Найпримітнішою з них була енциклопедія V століття з дивною назвою «Про шлюб Філології та Меркурія» Марціана Капелли, де розглянуті (як служниці діви Філології) сім вільних мистецтв: граматика, логіка, риторика, географія, арифметика, астрономія та музика. Розповідаючи про астрономію, Марціан описав давню теорію Геракліда про те, що Меркурій і Венера обертаються навколо Сонця, тоді як Сонце обертається навколо Землі, про яку тисячоліттям пізніше схвально відгукнувся Коперник. Але навіть із цими уривками давнього вчення європейці на початку Середньовіччя майже нічого не знали про великі наукові досягнення давніх греків. Потерпаючи від постійних нашесть готів, вандалів, гунів, аварів, арабів, мадярів та норманів, мешканці Західної Європи мали інші проблеми.
Відродження Європи почалося в X та XI століттях. Нашестя пішли на спад, а нові техніки поліпшили продуктивність сільського господарства1. Суттєва наукова робота почалася знову аж наприкінці XIII століття, але до XVI століття значних досягнень не було помітно. Однак у цьому проміжку був закладений інституційний та інтелектуальний фундамент для відродження науки.
У X та XI століттях – у період панування релігії – більша частина нових багатств Європи, природно, йшла не селянству, а Церкві. Як чудово писав про це близько 1030 року французький хронікер Рауль (або Радульф) Ґлабер, «здавалося, неначе світ здригається й скидає з себе стару одіж, вдягаючи білі церковні шати». Для майбутнього науки найважливішими були школи при соборах – на кшталт тих, які відкрили в Орлеані, Реймсі, Лані, Кельні, Утрехті, Сансі, Толедо, Шартрі та Парижі.
Ці школи навчали духівництво не лише богословських дисциплін, а й світських вільних мистецтв за планом, що залишився з римських часів і ґрунтувався почасти на роботах Боеція та Марціана: тривіумі граматики, логіки й риторики, а також (зокрема в Шартрі) квадривіумі арифметики, геометрії, астрономії й музики. Деякі з цих шкіл були ще за часів Карла Великого, але в XI столітті почали приваблювати вчителів із видатним інтелектом, причому в деяких школах відновлювали інтерес до примирення християнства зі знанням про світ природи. Як зазначав історик Пітер Дір2, «засвоєння Божого закону через розгляд того, що Він створив, та розуміння причин і цілей Його творіння багато хто вважав надзвичайно благочестивою справою». Наприклад, Тьєррі Шартрський, який викладав у Парижі та Шартрі, а в 1142 році став ректором школи в Шартрі, пояснював походження світу, описане в Книзі Буття, з погляду теорії чотирьох елементів, яку він засвоїв із «Тімея».