141. Що Бог не може допустити існування випадковості без причини і створити більше ніж [три] виміри, що існують одночасно.
Заборона тез Арістотеля й Томи Аквінського тривала недовго. У 1323 році, за часів нового папи Римського Іоанна XXII, який отримав освіту в домініканців, Тома Аквінський був канонізований. У 1325 році заборону скасував і єпископ Паризький, який проголосив: «Ми повністю анулюємо згадану вище заборону статей та вироки про відлучення від церкви, де вони стосуються або нібито стосуються вчення блаженного Томи, згаданого вище, і через це ми ані схвалюємо, ані заперечуємо ці статті, а залишаємо їх для вільних наукових дискусій»4. У 1341 році від магістрів мистецтв у Паризькому університеті вимагали заприсягтися, що вони викладатимуть «систему Арістотеля та його коментатора Аверроеса, а також інших давніх коментаторів та тлумачів Арістотелевих ідей, крім тих випадків, що суперечать вірі»5.
Історики по-різному оцінюють важливість цього епізоду із забороною та реабілітацією ідей Арістотеля та Аквінського для майбутнього науки. Тут постає два запитання: яким був би вплив на науку, якби заборону не зняли? І яким був би вплив на науку, якби заборони вчення Арістотеля й Томи Аквінського взагалі ніколи б не було?
Як на мене, якби заборону не зняли, то вплив на науку був би катастрофічний. І не через важливість висновків Арістотеля про природу. Більшість із них були помилкові в будь-якому разі. Усупереч Арістотелю, час існував ще до появи людей; планетних систем, безумовно, багато, та й великих вибухів може бути багато; об’єкти в небесах можуть (і часто це так і є) рухатися по прямих лініях; стосовно вакууму немає нічого неможливого; у сучасних теоріях струн більше ніж три виміри, додаткові виміри не помітні, бо вони туго скручені. Небезпека цієї заборони полягала у причинах, через які певні положення були забраковані, а не в запереченні їх самих.
Навіть попри помилковість поглядів Арістотеля щодо законів природи, було важливо вірити, що закони природи існують. Якби заборону узагальнень про природу на кшталт тез 34, 49 та 141 залишили на підставі того, що Бог може зробити будь-що, то християнська Європа могла би дійти до такого самого оказіоналізму, який нав’язував ісламу аль-Ґазалі.
Крім того, заборона тез, що ставили під сумнів авторитет релігії (як-от тези 38, 150 та 153, процитовані вище), почасти стала епізодом конфлікту між факультетами вільних мистецтв і теології в середньовічних університетах. Теологія мала явно вищий статус; її вивчення давало змогу отримати ступінь доктора, тоді як факультети вільних мистецтв могли присвоїти ступінь, не вищий від магістра. (Академічні процесії очолювали доктори теології, права й медицини – саме в такому порядку, а вже далі йшли магістри мистецтв.) Зняття заборони не урівняло вільні мистецтва за статусом з теологією, але допомогло звільнити факультети вільних мистецтв від інтелектуального тиску з боку їхніх колег-теологів.
Складніше судити, який був би вплив, якби заборон взагалі ніколи не було. Як ми побачимо нижче, у Парижі та Оксфорді XIV століття авторитету Арістотеля з питань фізики та астрономії дедалі частіше почали кидати виклик, хоча іноді нові ідеї доводилося маскувати як думки secundum imaginationem – тобто щось уявне, а не стверджуване. Чи були б виклики ідеям Арістотеля можливі, якби його авторитет не був ослаблений заборонами XIII століття? Девід Ліндберґ6 цитує слова Ніколи Орезмського (більше про нього пізніше), який у 1377 році стверджував, що можна уявити, що Земля рухається по прямій лінії крізь нескінчений простір, бо «говорити протилежне означає підтримувати статтю, заборонену в Парижі»7. Схоже, ці події XIII століття можна підсумувати, сказавши, що заборона врятувала науку від догматичного арістотелізму, тоді як зняття заборони врятувало науку від догматичного християнства.
Після епохи перекладів та конфлікту навколо сприйняття Арістотеля в XIV столітті в Європі нарешті почалася творча наукова робота. Провідною постаттю був Жан Бурідан – француз, який народився у 1296 році поблизу Арраса і провів значну частину свого життя в Парижі. Бурідан був духовною особою, але належав до «білого духівництва», тобто не був членом жодного релігійного ордену. У філософії він був номіналістом, який вірив у реальність окремих речей, а не їхніх класів. Бурідан двічі удостоївся честі бути обраним ректором Паризького університету – у 1328 та 1340 роках.
Бурідан був емпіриком, який заперечував логічну необхідність наукових принципів: «Ці принципи не самоочевидні; фактично ми можемо сумніватися щодо них упродовж тривалого часу. Але принципами їх називають, бо вони недоказові й не можуть бути виведені з інших передумов чи доведені будь-якою формальною процедурою, але їх визнають, бо за спостереженнями вони істинні в багатьох випадках, а хибні в жодному»8.