На відміну від Бурідана, Нікола Орезмський був математиком. Завдяки його головному математичному внеску було уточнено роботу, здійснену раніше в Оксфорді. Тож тепер нам потрібно перейти від Франції до Англії і трохи назад у часі, хоч невдовзі ми повернемось до Орезмського знову.
На початок XII століття Оксфорд устиг стати успішним торговим містечком у верхів’ї річки Темзи і привабливим місцем для студентів та викладачів. На початку XII століття неформальне об’єднання шкіл в Оксфорді стали називати університетом. Умовний перелік ректорів Оксфорду починається з 1224 року іменем Роберта Ґросетеста, пізніше єпископа Лінкольнського, з якого в середньовічному Оксфорді почався інтерес до натурфілософії. Ґросетест читав Арістотеля давньогрецькою, але, крім як про Арістотеля, писав також про оптику та календарі. Його наступники на посаді ректора в Оксфорді часто цитували Ґросетеста.
У роботі «Роберт Ґросетест і джерела експериментальної науки»12 А. К. Кромбі пішов далі, відвівши Ґросетесту основну роль у розвитку експериментальних методів, що привели до появи сучасної фізики. Це здається радше перебільшенням важливості Ґросетеста. На думку Кромбі, «експериментом» для Ґросетеста було пасивне споглядання природи, що не дуже відрізнялося від методики Арістотеля. Ані Ґросетест, ані жоден із його середньовічних наступників не прагнув пізнати загальні принципи внаслідок експерименту в сучасному сенсі цього слова – активного впливу на природні явища. Теоретичні міркування Ґросетеста теж варті похвали13, але в його роботі немає нічого, що гідне порівняння з успішними теоріями світла Герона, Птолемея та аль-Гайсама чи теоріями планетного руху Гіппарха, Птолемея, аль-Біруні та інших.
Ґросетест мав великий вплив на Роджера Бекона, який у своїй інтелектуальній енергії та науковій невинності якнайкраще втілював дух того часу. Після навчання в Оксфорді Бекон виступав із лекціями про Арістотеля в Парижі в 1240-х роках, часто відвідував Оксфорд, а близько 1257 року став францисканським ченцем. Як і Платон, він з ентузіазмом ставився до математики, але використовував її мало. Він багато писав про оптику та географію, але не додав нічого важливого до більш ранніх робіт давніх греків та арабів. На диво прогресивними для того часу були також оптимістичні погляди Бекона щодо розвитку техніки:
Також можуть бути створені колісниці, що без тварин рухатимуться неймовірно швидко… Крім того, можуть бути збудовані літальні машини, де всередині сиділа б людина, обертаючи якийсь механізм, що змушує штучні крила бити по повітрю, неначе птах у леті14.
Тож Бекон став відомий як «Доктор дивовижний».
У 1264 році Волтер де Мертон, який свого часу був канцлером Англії, а пізніше єпископом Рочестерським, заснував в Оксфорді перший коледж із гуртожитком. Саме з Мертон-коледжу в XIV столітті в Оксфорді почалася серйозна математична робота. Ключовими постатями були четверо наукових співробітників цього коледжу: Томас Брадвардін (бл. 1295–1349), Вільям Гейтсбері (бл. 1335), Річард Свайнсгед (бл. 1340–1355) та Джон Дамблтон (бл. 1338–1348). Їхнє найпомітніше досягнення, відоме як теорема про середній градус швидкості Мертон-коледжу, уперше в історії репрезентувало математичний опис нерівномірного руху, тобто руху зі швидкістю, що не залишається сталою.
Найперше цю теорему викладено в роботі Вільяма Гейтсбері (ректора Оксфордського університету в 1371 році) Regulae solvendi sophismata («Правила розв’язання софізмів»). Він визначив швидкість у будь-який момент нерівномірного руху як відношення пройденої відстані до часу, що мав би пройти, якби рух був рівномірний із такою швидкістю. У такому вигляді це визначення містить логічну тавтологію, а отже, є непридатним. Сучасніше визначення, яке Гейтсбері, можливо, і мав на увазі, полягає в тому, що швидкість у будь-який момент нерівномірного руху є відношенням пройденої відстані до часу, що мав би пройти, якби швидкість була така сама, як у дуже короткий проміжок часу в цей момент – такий короткий, що зміною швидкості в цей проміжок часу можна знехтувати. Після цього Гейтсбері визначив рівномірно прискорений рух як нерівномірний рух, за якого швидкість зростає на однакову величину за кожний рівний проміжок часу. Далі він перейшов до викладу самої теореми15:
Коли будь-яке рухоме тіло рівномірно прискорюється зі стану спокою до якогось заданого градуса [швидкості], воно в цей час проходитиме половину відстані, яку проходило б, якби протягом того самого часу рівномірно рухалося з максимальним градусом швидкості. Бо цей рух загалом відповідатиме середньому зростанню градуса швидкості, який становить точно половину того градуса швидкості, який є її кінцевою швидкістю.