Правду кажучи, не всі спостереження підтверджували теорію Птолемея й суперечили ідеям Арістотеля. Одним зі слабких місць Арістотелевої системи гомоцентричних сфер, яке, як ми вже бачили, помітив близько 200 року н. е. Сосіген, є те, що вона ставить планети завжди на однакову відстань від Землі, усупереч тому факту, що яскравість планет зростає та зменшується в міру того, як вони, здається, обертаються навколо Землі. Але теорія Птолемея, схоже, зайшла надто далеко в іншому напрямку. Наприклад, у його теорії максимальна відстань Венери від Землі у 6,5 раза більша за її мінімальну відстань. Тож якщо Венера сяє власним світлом, то (оскільки видима яскравість обернено пропорційна квадрату відстані) її максимальна яскравість має бути у 6,52 = 42 рази більша за її мінімальну яскравість, що не відповідає дійсності. На цій підставі Птолемеєву теорію критикував у Віденському університеті Генріх Гессенський (1325–1397). Розв’язанням цієї проблеми, звісно, є те, що планети сяють не власним світлом, а відбитим світлом Сонця, тож їхня видима яскравість залежить не лише від їхньої відстані від Землі, а й від їхньої фази, як і яскравість Місяця. Коли Венера розташована якнайдалі від Землі, вона опиняється по той бік Сонця відносно Землі, тож її диск повністю освітлений, а коли вона найближче до Землі, то опиняється фактично між Землею та Сонцем, і ми здебільшого бачимо її темний бік. Так впливи фази та відстані у випадку Венери частково взаємно компенсовані, пом’якшуючи зміни її яскравості. Нічого з цього люди не розуміли, допоки Ґалілей не відкрив фази Венери.
Невдовзі суперечку між Птолемеєвою та Арістотелевою астрономією змінив глибший конфлікт: між тими, хто підтримував Птолемея або Арістотеля (бо всі вони погоджувалися, що небеса обертаються навколо нерухомої Землі), та прихильниками відродженої ідеї Арістарха, що у спокої перебуває саме Сонце.
Частина IV. Наукова революція
Свого часу історики сприймали як належне, що в XVI та XVII століттях фізика й астрономія зазнали революційних змін, після яких ці науки набули подібної до сучасної форми й забезпечили парадигму для майбутнього розвитку всієї науки. Важливість цієї революції здавалася очевидною. Зокрема, історик Герберт Баттерфілд[35] проголосив, що наукова революція «затьмарює все з часів піднесення християнства і зводить Відродження та Реформацію до низки простих епізодів, простих внутрішніх перестановок у межах системи середньовічного християнського світу»1.
У такому погляді є щось, що завжди привертає скептичну увагу наступного покоління істориків. Упродовж кількох минулих десятиліть деякі історики висловили сумнів щодо важливості чи навіть самого існування наукової революції2. Наприклад, Стівен Шейпін почав свою книжку з відомої фрази: «Не було такого явища, як наукова революція, і ця книжка саме про це»3.
При цьому критика наукової революції набувала двох протилежних форм. З одного боку, деякі історики стверджують, що відкриття XVI і XVII століть були не більш ніж природним продовженням наукового прогресу, уже досягнутого за часів Середньовіччя в Європі чи на ісламських землях (чи і там, і там). Зокрема, так вважав П’єр Дюгем4. Інші історики вказують на залишки донаукових уявлень, що існували й під час нібито наукової революції – наприклад, Коперник та Кеплер місцями пишуть дуже схоже на Платона, Ґалілей укладав гороскопи, навіть коли ніхто за них не платив, а Ньютон вважав ключами до розуміння Бога як Сонячну систему, так і Біблію.