Бекон та Платон дотримувалися протилежних крайнощів. Звісно, обидві ці крайнощі були помилкові. Прогрес залежить і від спостереження, і від експерименту, що можуть запропонувати загальні принципи, та виведених із цих принципів висновків, які можна перевірити, якщо порівняти їх із новими спостереженнями або експериментами. Пошук знань, що мають практичну цінність, може допомогти обмежити неконтрольовані спекуляції, але пояснення світу має цінність саме собою, навіть якщо воно не веде безпосередньо до чогось корисного. Науковці XVII та XVIII століть могли б побачити в Беконові противагу Платону та Арістотелю, приблизно як якийсь американський політик міг би апелювати до Джефферсона, хоч на нього жодним чином не вплинули якісь слова чи вчинки Джефферсона. Мені важко назвати когось, чия наукова робота справді змінилася на краще завдяки ідеям Бекона. Ґалілею не потрібен був Бекон, щоб підказати йому проводити експерименти, як, гадаю, і Бойлю або Ньютону. За століття до Ґалілея інший флорентієць Леонардо да Вінчі вже проводив експерименти над тілами, що падають, рідинами, що течуть, і багато чим іншим1. Ми знаємо про цю роботу лише з кількох трактатів про живопис та рух рідин, укладених уже після його смерті, а також із нотатників, що час від часу знаходять і досі. Але якщо експерименти Леонардо й не мали впливу на розвиток науки, то хоча б показують, що ідея про експерименти витала в повітрі ще задовго до Бекона.
Рене Декарт був загалом помітнішою постаттю, ніж Бекон. Народжений 1596 року в родині французького судді, «дворянина за мантією» (noblese де robe), він здобув освіту в єзуїтському коледжі в містечку Ла-Флеш, вивчав право в Університеті Пуатьє, а під час голландської війни за незалежність служив в армії Моріца Нассауського, принца Оранського. У 1619 році Декарт вирішив присвятити себе філософії та математиці, над якими почав працювати серйозно після 1628 року, коли осів у Голландії.
Свої погляди на механіку Декарт виклав у творі Le Monde («Світ»), написаному на початку 1630-х років, але опублікованому лише 1664 року, уже після смерті Декарта. У 1637 році він опублікував філософську працю Discours de la méthode pour bien conduire sa raison, et chercher la vé dans les sciences («Міркування про метод правильного спрямування свого розуму й пошуку істини в науках»). Пізніше висловлені там ідеї Декарт розвинув у своїй найбільшій праці «Засади філософії», що вийшла латиною в 1644 році, а потім у французькому перекладі 1647 року. У цих роботах вчений висловлює скептицизм щодо знань, отриманих від авторитетів або органів чуттів. Для Декарта єдиним беззаперечним є те, що він існує, і випливає цей факт зі спостереження, що він про це мислить. Після цього Декарт робить висновок, що світ існує, бо він сприймає його, не докладаючи вольових зусиль. Він заперечує Арістотелівську телеологію – об’єкти та явища такі, як вони є, не через якусь мету, якій вони можуть служити. Він наводить кілька аргументів (усі непереконливі) на користь існування Бога, але відкидає авторитет організованої релігії. Він також відкидає дію окультних сил на відстані – об’єкти взаємодіють між собою унаслідок безпосереднього тяжіння та відштовхування.
Декарт став лідером у привнесенні математики у фізику, але, подібно до Платона, він був надто вражений неймовірною точністю математичних міркувань. У частині I «Засад філософії» під назвою «Про засади людського пізнання» Декарт описує, як фундаментальні наукові принципи можна вивести зі стовідсотковою ймовірністю за допомогою самої лише думки. Ми можемо вірити у «природне просвітлення або дар знань, даний нам Богом», бо «було б геть суперечливим для Нього вводити нас в оману»2. Як не дивно, Декарт вважав, що Бог, який дозволяв землетруси та моровиці, не дозволив би ввести в оману якогось там філософа.