Я свідомий того, що мені ще багато що слід взнати, можливо, найголовніше, але страх сильніший за мене. Тепер я лише наближаюся до входу на станцію «Ліма» — це моя станція, — вдихаю задушливе повітря лінії «А», що проникає на поверхню, вслухаюся в гуркіт поїздів. Потім заходжу до кав’ярні й, наче заплішений дурень, запитую себе, як можна відступитися, коли до повного їхнього викриття залишилося зробити кілька кроків. Мені стільки відомо, я міг би прислужитися суспільству, викривши те, що відбувається. Я, приміром, знаю, що в останні тижні вони вже мали вісім поїздів, і що їхня кількість швидко зростає. Новачків іще важко розпізнати, бо шкіра знебарвлюється дуже повільно, до того ж вони вдаються до надзвичайних запобіжних заходів; плани Першого здаються безпомильними, і я не можу визначити їхню кількість. Інстинктивно я відчував — ще коли наважувався спускатися й стежити за ними, — що їх повно в більшості поїздів, що звичайних пасажирів стає дедалі менше о будь-якій порі; тож не дивно, що газети вимагають відкриття нових ліній, нових поїздів, термінових заходів.
Я зустрівся з Монтесано, розповів йому дещо й сподівався почути від нього щось нове. Однак мені здалося, що він не повірив мені, а може, сам ішов по якомусь сліду чи радше волів чемно не заглиблюватися в те, що виходило за межі його уяви, а про уяву начальства годі й казати. Коли він, поплескавши мене по спині, заявив: «Ви втомилися, вам варто відправитися в якусь подорож», я зрозумів, що розмовляти з ним марно, він може звинуватити мене, мовляв, я псую йому життя своєю параноїдальною маячнею.
А здійснити подорож я мусив саме лінією «А». Мене трохи здивувало, що Монтесано не наважується вжити заходів принаймні проти Першого й інших трьох, аби зрубати верхів’я дерева, що дедалі глибше вкорінюється крізь асфальт у землю. Здушене повітря, скрегіт гальм, і вже на сходи вихлюпується юрба набурмосених людей, що їхали стоячи в напхом напханих вагонах. Я мав би підійти до них, відвести вбік по одному й усе пояснити, коли раптом чую гуркіт наступного поїзда, й мене бере страх. Упізнавши котрогось із їхніх агентів, який спускається або піднімається з пакетом одягу, я ховаюся в кав’ярні й довго не наважуюся вийти звідти. Між двома склянками джину розмірковую про те, що спущуся й з’ясую їхню кількість, щойно віднайду в собі мужність. Гадаю, тепер вони вже володіють усіма поїздами, у них є свої люди серед персоналу багатьох станцій, і їм належить частина майстерень. Вчора я подумав, що продавщиця кіоску з ласощами на станції «Ліма» могла б надати мені якусь інформацію, розповівши про ґвалтовне збільшення продажу. Насилу притлумивши спазми в шлунку, я спустився на перон, весь час торочачи собі, що не сідатиму в поїзд, не змішуватимуся з ними; лише два запитання — і повернуся нагору, а там я вже буду в безпеці. Опустив монету в щілину турнікета й наблизився до кіоску; хотів був купити шоколадку «Мілкібар», коли завважив, що кіоскерка якось пильно дивиться на мене. Вродлива, але дуже, дуже бліда. В розпачі я метнувся до сходів і, спотикаючись, побіг нагору. Тепер, гадаю, я вже ніколи не зможу спуститися туди; мене знають, вони врешті-решт мене упізнали.
Я просидів годину в кав’ярні, перш ніж наважився знову ступити на першу сходинку, залишитися стояти отак серед людей, які сновигали вгору й униз, не звертаючи уваги на тих, хто скоса позирали на мене, не розуміючи, чого це я стовбичу там, де всі рухаються. Не можу повірити, що, довівши до кінця аналіз їхніх загальних методів, я не спроможуся на останній крок, який дозволить мені викрити їх самих та їхні наміри. Я відкидаю думку про страх, що стискає мені груди; можливо, я ще зважуся, можливо, слід ухопитися за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кав’ярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копію — Монтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущуся — я певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститися — сходинка за сходинкою — тепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?»