«Міло», — сяйнула думка, якщо можна було назвати думкою, цей миттєвий спалах, коли твоє нутро, немов блювоту, вивергає минуле й пов’язані з ним óбрази. «Це Міло». Коли знайшла в собі сили визирнути в інше вікно, на протилежному розі вже не було нікого, лише вдалині двоє хлопчаків бавилися з чорним собакою. «Він помітив мене», — здогадалася Матильда. Якщо це він, то він її побачив, він приходив, щоб її побачити, приходив саме сюди, а не під якесь інше дерево на якомусь іншому розі. Звісно, він її побачив, бо якщо приходив сюди, то знав, де її дім. А найгіршим було те, що він пішов, коли вона його впізнала, бачив, як вона відсахнулася, затиснувши рукою рота; тепер на розі було порожньо, і не залишалося місця для сумнівів: усе було гранично зрозумілим і загрозливим — і самотнє дерево, і вітер у листі.
Вона знову побачила його надвечір, Карлітос бавився електричним поїздом, а Флора мугикала якусь пісеньку на першому поверсі; ожилий дім начеб боронив її, навіював сумніви, вона переконувала себе, нібито Міло вищий на зріст і кремезніший, може, це просто примарилось їй у годину сієсти, в сліпучому сяйві. Вона раз по раз відходила від телевізора і, стоячи якомога далі, дивилась у вікно, притому не в те, що перед тим, та й то лише з горішнього поверху, бо боялася визирати просто на вулицю. Коли знову побачила його, він стояв майже на тому самому місці, тільки з іншого боку дерева; вже споночіло, і силует Міло невиразно тьмянів серед інших фігур, що проминали його, розмовляючи та сміючись: пробудившись од летаргійного сну, Вілья-дельПарке розходилася по кав’ярнях і кінотеатрах, квартал поволі починав жити вечірнім життям. Це був він, сумнівів не залишалося, та сама постать, порух руки, яким він підносив до рота сигарету, кінчики білої хустинки; це був Міло, якого вона вбила п’ять років тому, після втечі з Мехіко, Міло, якого вона вбила за допомогою сфальшованого папірця, який коштував їй хабара та неймовірних зусиль в одній з адвокатських контор у Ломас-де-Самора, де в неї був друг дитинства, котрий за гроші робив усе, що завгодно, але й по дружбі також; Міло начебто померлий від серцевого нападу в Мехіко — вона вбила його заради Хермана, бо Херман інакше б не погодився, Херман і його кар’єра, його колеги, його клуб і його батьки, заради Хермана, щоб вийти за нього заміж і створити сім’ю, мати власну домівку і Карлітоса, і Флору, і машину, і садибу в Мансанаресі, заради Хермана та його грошей, і відчуття впевненості — вона зважилася тоді, майже не роздумуючи, сита донесхочу злиднями та обіцянкамицяцянками, після другої зустрічі з Херманом у домі Реканаті, поїздка до Ломас-де-Самори для відвертої розмови, спершу він сказав «ні», мовляв, це було б занадто, так не можна чинити, ну й халепа, що ж, гаразд, за п’ятнадцять днів, згода, Еміліо Діас помер у Мехіко через серцевий напад, це було майже правдою, бо вони з Міло жили, мов мерці, в ті останні місяці в Койоакані, поки літак не повернув її до себе самої, до Буенос-Айреса, до всього того, що мало стосунок і до Міло ще перед тим, як вони поїхали разом до Мехіко й усе почало потроху руйнуватися в цій війні, позначеній взаємними недомовками, обманами та безглуздими примиреннями, які нічого не залагоджували, лише опускали завісу перед новою дією, новою ніччю довгих ножів.