Світло від торшера заледве опромінювало ліжко в глибині спальні, виднілися нічний столик і софа, на якій донедавна лежав кинутий роман, але тепер книжки там не було, через стільки днів Флора наважилася покласти її на порожню полицю в бібліотеці. Попиваючи другу склянку віскі, Матильда почула далекий дзвін, що відбивав десяту годину, ніколи доти вона не чула цього дзвону, полічила всі удари й глипнула на телефон: може, зателефонувати до Перли, ні, о цій порі не варто, Перлі таке ніколи не подобалося, до того ж її може не бути вдома. А якщо до Альсіри, сказати лише, що їй лячно, звісно, все це дурниці, а Маріо, бува, нікуди не поїхав, або щось іще в такому дусі. Вона не чула, коли прочинилися вхідні двері, втім, байдуже, не було жодних сумнівів, що вхідні двері прочинилися або от-от прочиняться, і нічого не можна було вдіяти, не можна було вийти на осяяну світлом зі спальні площадку сходів і дивитись у бік вітальні, не можна було подзеленчати дзвоником, щоб прийшла Флора; ось флакон із рідиною від комах, ось склянка з водою — запити пігулки чи просто вгамувати спрагу, розстелена постіль чекає на неї. Вона наблизилася до вікна й побачила порожній ріг вулиці; можливо, якби визирнула раніше, то завважила б Міло — як він іде, як перетинає вулицю й зникає під балконом, утім, могло б бути ще гірше, вона б закричала, намагаючись зупинити Міло, не дати йому ввійти в дім, коли Флора відчиняла йому двері, щоб впустити до своєї кімнати, Флора тепер ще небезпечніша за Міло, Флора взнає про все й мститиметься за Міло, котрий мститься зараз їй, Матильді, вона облиє її помиями, а тут нагодиться Херман і вибухне скандал. Вона не могла нічого вдіяти, але не могла й вигукнути всю правду, в цій цілковитій безвиході залишалося хіба що безглузде сподівання, нібито Міло прийшов лише заради Флори, нібито з примхи незбагненної долі Флора зробилася для нього важливішою над усе, нібито ріг цієї вулиці для Міло після повернення важить не більше, ніж ріг будь-якої іншої вулиці Буенос-Айреса, нібито Міло не знає, що це дім Хермана, не знає, що помер у далекому Мехіко, нібито Міло прийшов не до неї, бо єдине, що його цікавить, це тіло Флори. Похитуючись після віскі, допленталася до ліжка, здерла прилиплу до шкіри одіж, гола впала у ліжко й пошукала капсулу з пігулками — останній рожево-зелений прихисток на відстані простягнутої руки. Пігулки насилу видобувалися, і Матильда, не дивлячись, виколупала їх і згорнула в купку на нічному столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила його — книжка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпай — Флора пручається, — не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна і — мовби бавлячись — скидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, — і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.
Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розм’якла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потім — беззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потім — після двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголів’я, з рушником між сором’язливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.