Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, пов’язаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуків — це були звичайні славослов’я; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.
У першому залі висіли чотири чи п’ять робіт, в яких повторювалася тема стола — порожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на інших — нічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо нове — постать чоловіка, яка об’єднувала інтер’єр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, — подумала Діана, — воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.
Увійшовши до другого залу, вона з подивом уздріла, крім нової серії картин із порожніми столами й зображеним зі спини чоловіком, полотна на інші теми: самотній телефон, якусь пару. Звісно, вона оглянула їх також, але якось неуважно; враження від дому з порожніми столами було таким сильним, що інші картини перетворилися на таку собі додаткову прикрасу, наче б вони висіли на стінах дому, а не в музеї. Їй було приємно почуватися зачарованою, із заспокійливою втіхою віддатися уяві, легковажній спокусі полуденної спеки. Вона повернулася до першого залу, бо не могла з певністю пригадати одну з картин; на столі, який здався їй порожнім, стояв глечик із пензлями. Натомість порожній стіл був на картині, що висіла на стіні навпроти, і Діана якийсь час вдивлялася в неї, намагаючись краще розгледіти тло: прочинені двері, через які видніла ще одна кімната — чи то частина каміну, чи то інші двері. Щоразу ставало дедалі зрозумілішим, що це кімнати одного будинку, вони нагадували нескінченну серію автопортретів, у якій художник мав приємність заглибитися в себе, принаймні якщо це себе відтворив він у чорному силуеті (в довгому плащі на одній з картин), навмисне повернутому спиною до гостя, до самозванки, котра заплатила за вхід і тепер блукає порожніми кімнатами його дому.
Вона повернулася до другого залу й попрямувала до зачинених дверей, що вели до наступного. Чемний, трохи ніяковий голос змусив її озирнутися; хоронитель в уніформі — сердешний, у таку спеку — попередив її, що опівдні музей зачиняється, але о пів на четверту знову відчиниться.