— Він дуже тебе любив, — мовив я в якусь мить, бо відчував, що це справді так і варто це йому сказати, навіть якщо він знав. — Перед поїздкою завжди говорив про тебе, як про рідного батька. Пригадую, якось увечері, коли ми залишилися вдвох, він попросив у мене сигарету і додав: «Поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом».
Алесіо похнюплено замислився.
— Еге ж, — озвався нарешті, — гарний був хлопець, я ніколи не мав із ним проблем, часом утече кудись ненадовго, а тоді вернеться — сумирний такий, слухняний, а я ж такий зануда, усі кажуть.
— Ох, Циклон…
Ніколи не забуду, як Алесіо звів голову й глянув на мене так, мовби раптом на щось зважився, наче надійшла мить,
на яку він довго чекав. — Мене не обходить, що ти подумаєш, — проказав він, чітко вимовляючи кожне слово з акцентом, в якому досі вчувалася його рідна Італія. — Я розповім тобі це, бо ти був його другом. Прошу тебе лише про одне, але якщо ти вважаєш, буцімто я переступив межу, не відповідай, я й так знаю, що ти нікому не прохопишся ні словом.
Я втупився в нього, і раптом перед моїми очима знову постав той вечір у порту і вологий вітер, що обдавав наші з Циклоном обличчя.
— Його привезли до лікарні й зробили трепанацію, бо лікар сказав, що стан важкий, але його можна врятувати. Справа була не лише в тому ударі, найгіршим виявилося те, що він сильно забив потилицю, коли впав на брезент, я це бачив на власні очі й чув хряскіт, крізь крики я чув хряскіт, старий.
— Гадаєш, його могли врятувати?
— Хтозна, зрештою, я за своє життя бачив і гірші нокаути. До другої години ночі його вже прооперували, я чекав у коридорі, нас до нього не пускали, там були два чи три аргентинці й кілька американців, але зрештою залишився тільки я і ще хтось із персоналу лікарні. Десь о п’ятій до мене вийшов якийсь тип, я не дуже петраю в англійській, проте збагнув, що вже нічого не вдієш. Цей тип був якийсь переляканий, старий санітар, негр. Коли я побачив Циклона…
Мені здалося, що він замовк остаточно, руки в нього тремтіли, він відсьорбнув пива й заляпав сорочку.
— Я ніколи не бачив нічого такого, брате. Його наче катували, наче хтось хотів помститися йому бозна за що. Я не можу тобі цього пояснити, він увесь був якийсь порожній, начеб із нього висмоктали всю кров, вибач, що я це тобі кажу, але я не знаю, як пояснити, це було так, ніби він сам хотів вийти з себе, видертися назовні, розумієш. Наче здута камера, наче поламана лялька, розумієш, але ким поламана й навіщо? Гаразд, іди, якщо хочеш, не дозволяй мені говорити.
Коли я поклав йому на плече руку, то згадав, що й Циклонові того вечора в порту, і Циклонові я теж поклав руку на плече.
— Як хочеш, — відповів я. — Ми з тобою цього не збагнемо, хтозна, а може, й збагнемо, але не повіримо. Я знаю лише, що це не Джарделло вбив Циклона, Джарделло може спати спокійно, бо це був не він, Алесіо.
Той, звісно, нічого не зрозумів, як і ти, судячи з твого лиця.
— Таке трапляється, — озвався Алесіо. — Авжеж, провини
Джарделло тут немає, ти міг цього й не казати.
— Знаю, але ти розповів мені те, що бачив, і я повинен тобі віддячити. Я віддячу тобі тим, що теж скажу дещо, перш ніж піти. Хоч як нам шкода Циклона, однак, мабуть, існує інший, якого мені вдвічі більше шкода, але навіщо говорити далі — ні Алесіо тоді нічого не второпав, ні ти зараз. А я, хтозна, що я сам зрозумів; я розповідаю тобі це просто так, сказати правду, я й сам не знаю, навіщо це тобі розповідаю, мабуть, тому, що вже старий і надто балакучий.
Хрущ
Щоб визначитися, Лосано вдається до таких-от витівок, як оця: мо’ та на кару щура канатом — ще один банальний і причепливий паліндром, він завжди був фанатом цих забав, сприймав усе не таким, яким воно було, а на кшталт дзеркала, що бреше й водночас каже правду — каже правду, бо йому, Лосано, показує його праве вухо, але водночас бреше, бо Лаура чи хтось іще, хто дивиться на нього, бачить його праве вухо як ліве, хоча одразу погоджується, що це таки праве вухо; просто інші бачать його зліва — дзеркало тут не зарадить, воно нездатне внести подумки цей коректив, а тому воно каже Лосано правду й бреше водночас, через те він здавна привчився думати, мовби стоячи перед дзеркалом; тож якщо мо’ та на кару щура канатом нічого йому не дає, то варто замислитися над варіантами, і Лосано, втупившись у долівку, дозволяє словам пограти, а сам чатує на них, як мисливці з Калагасти чатують на гігантських щурів, аби упіймати їх живцем.