— Чого це я не піду? — тупо перепитав я. — Чого це я не піду й не викажу Шкандибайла, Іріарте, їх усіх?
— Бо це небезпечно, — мовив Ніто. — Тут і зараз ми не можемо говорити, а в кав’ярні я все тобі поясню. Я залишався там довше, еге ж?
— Але зрештою ти теж утік, — озвався я, досі сподіваючись віднайти справжнього Ніто, а не того, що стояв переді мною.
— Ні, мені не довелося тікати, Тото. Саме тому я й кажу, щоб ти зараз мовчав.
— А чого я маю зважати на тебе? — скрикнув я, готовий заплакати, вдарити його або обійняти.
— Бо так буде краще для тебе, — озвався інший голос Ніто. — Бо ти не такий бовдур, щоб не розуміти: якщо розтулиш пельку, тобі буде непереливки. Зараз ти цього не можеш уторопати, і до того ж треба йти до класу. Але повторюю, прохопишся бодай словом — шкодуватимеш усе життя, якщо залишишся живим.
Він, звичайно, жартував, він не міг казати мені таке, але цей голос і те, як він мені це казав, ця переконаність і ці стулені губи. Не знаю, про що говорили того дня вчителі, весь час спиною я відчував утуплений у мене погляд Ніто. Він також не слухав уроків, яке значення мали тепер уроки — ці димові заслони Шкандибайла та сеньйорити Меггі — для того, щоб інше, дійсно важливе, почало справджуватися поступово, як поступово, один по одному, відкривалися для нього постулати віри, всі десять заповідей, усе, що він пізнав і чому присягнув тієї ночі і що колись неодмінно справдиться на благо вітчизни, коли надійде мить і Шкандибайло та сеньйорита Меггі віддадуть наказ, щоб це почало справджуватися.
Поза часом
Я вже не мав жодних особливих причин згадувати все це, і хоча мені подобалося час від часу щось шкрябати, і деяким приятелям подобалися мої вірші та оповідання, іноді я запитував себе, чи варто записувати ці спомини дитинства, чи не породжені вони наївною схильністю вірити, нібито події стають більш достеменними, коли я викладаю їх словами, зафіксувавши в доступний мені спосіб, аби мати їх під руками, наче краватки у шафі чи тіло Феліси по ночах — те, що не можна було пережити знову, але що оживало в мені, мовби в звичайному спомині з’являвся третій вимір, майже завжди болісний, але такий жаданий дотик. Я сам не розумів, чому так відбувалося, але раз по раз повертався до споминів, які інші примудрилися забути, щоб не шкандибати життям із таким тягарем часу за спиною. Я був певен, що серед моїх приятелів мало хто згадує своїх друзів дитинства так, як я згадував Доро, хоча, коли писав про Доро, то майже завжди робив це не через нього, а з іншої причини, бо Доро був лише приводом, а на пам’ять мені приходила його старша сестра Сара в ті часи, коли ми з Доро бавилися на подвір’ї або малювали у вітальні його дому.
Ми, дванадцятичи тринадцятилітні, ходили тоді до шостого класу й були такими нерозлучними, що я не міг би залишатися самим собою, якби писав окремо про Доро, не міг би уявляти себе поза цими сторінками, пишучи лише про Доро. Уявляти його означало уявляти водночас і себе, Анібала, поруч із Доро, я не міг би пригадати нічого про Доро, якби не відчував, що Анібал у цю мить теж десь тут, що це Анібал того літнього вечора буцнув м’яча й розбив шибку в домі Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечку — лише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.
Бенфілд — містечко з небрукованими вулицями та станцією Південної залізниці, з пустищами, де влітку, в години сієсти, роєм роїлася різнобарвна сарана, Бенфілд, що пізніми вечорами боязко тулився до поодиноких ліхтарів на розі — навколо кожного запаморочливі танці комах, і зрідка свист когось із кінної сторожі. Будинки Доро та Анібала стояли так близько один від одного, що вулиця була для них наче ще одним коридором, чимось, що зв’язувало їх удень і вночі — і коли вони грали на вигоні у футбол у спекотну годину сієсти, і коли під ліхтарем на розі дивилися ввечері, як жаби сідають кружалом, щоб поласувати комахами, одурілими від кружляння довкола жовтого сяйва. І літо, безперечно, літо — канікули, свобода бавитися досхочу, час, що повністю належав їм — ні розкладу, ні шкільного дзвоника, запах літа скрізь — у гарячому повітрі днів і вечорів, на спітнілих обличчях після перемог і поразок, після бійок, біганини, сміху, а іноді й сліз, але вони завжди разом, завжди вільні, володарі світу повітряних зміїв і м’ячів, ліхтарів на розі вулиць.