Того дня він так і не наважився запитати в Доро адресу Сари в Буенос-Айресі, залишив це на наступний раз, бо тоді чогось ніяковів перед Доро, але більше він уже ніколи не приїздив сюди, почалося навчання в коледжі, з’явилися нові приятелі, Буенос-Айрес поволі поглинав Анібала, заваленого підручниками з математики, а в центрі стільки кінотеатрів, і стадіон клубу «Рівер», і перші вечірні прогулянки з Бето, який народився й виріс тут, у Буенос-Айресі. Те саме, мабуть, відбувалося і з Доро в Ла-Платі; раз по раз Анібал збирався написати йому кілька рядків, бо Доро не мав телефону, але приходив Бето чи треба було підготувати якесь домашнє завдання; минали місяці, перший рік, канікули в Саладільйо, від Сари залишився невиразний спомин, він спалахував щоразу, коли щось у Марії чи Фелісі нагадувало йому раптом Сару. Якось, на другий рік, він, прокинувшись, виразно побачив її й відчув біль, прикрий і пекучий, зрештою він і не був надто закоханий у неї, він був тоді хлопчиськом, і Сара ніколи не звертала на нього уваги, як оце Феліса або та білявка з аптеки, вона ніколи не ходила з ним на танці, як кузина Беба чи Феліса, коли відзначали перехід до четвертого класу, вона ніколи б не дозволила йому погладити своє волосся, як Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.
Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сару — вона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвір’ї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалося — Сара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня) — і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуваним — перебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптом — так, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.