Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразу — нестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузи — уривані, відновлені й знову порушені — й щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку… Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику дев’ята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвір’я у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній пам’яті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кав’ярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сару — про Сару, котра йшла вулицею — о, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб з’єднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.
Кошмарні сни
Чекати, це торочили всі, слід чекати, бо в таких випадках ніколи невідомо, і лікар Раймонді теж, слід чекати, іноді буває реакція, тим паче у Мечиному віці, слід чекати, сеньйоре Ботто, так, лікарю, але вона ось уже два тижні не прокидається, два тижні, наче мертва, лікарю, я знаю, сеньйоро Луїсо, це класичний стан коми, тут нічого не вдієш, слід чекати. Лауро також чекав, щоразу, повернувшись з факультету, стояв якусь мить на вулиці, перш ніж прочинити двері, й думав: сьогодні вже напевно, сьогодні зайду, а вона прокинулася, розплющила очі й говорить щось до мами, не може ж це стільки тривати, не може вона померти в двадцять років, авжеж, вона сидить у ліжку й розмовляє з мамою; але слід було й далі чекати, все те саме, синку, лікар прийде надвечір, всі кажуть, що тут нічого не вдієш. Ідіть, друже, щось з’їжте, а мама залишиться з Мечею, ви повинні добре харчуватися, не забувайте про іспити, а тим часом подивимося випуск новин. Все минало, єдиним, що не змінювалося, була Меча, день у день вона залишалася такою самою, втиснуте в ліжко тіло Мечи, худорлявої та легенької Мечи, котра танцювала рок і грала в теніс, а тепер лежала розчавлена, розчавивши всіх за ці два тижні, важка вірусна інфекція, коматозний стан, сеньйоре Ботто, неможливо робити прогнози, сеньйоро Луїсо, треба тільки підтримувати її, дати їй шанс, у цьому віці стільки сил, таке бажання жити. Але ж вона сама не може собі зарадити, лікарю, вона нічого не розуміє, вона немов… прости Господи, що це я таке кажу.
Лауро теж не йняв віри, це скидалося на Мечин жарт, вона завжди отак кпила з нього, то стане на сходах убрана, мов примара, то покладе пенал під простирадло, а потім обоє реготали й ставили одне одному пастки, ганялися одне за одним, коли були малі. Важка вірусна інфекція, якось увечері після гарячки та болю раптом згасла, раптом мовчання, попеляста шкіра, дихання віддалене, спокійне. Сама незворушність — а навколо лікарі, апаратура, аналізи, консультації, а потім кепський жарт Мечи робився дедалі більш загрозливим, з кожною годиною дедалі сильніше підпорядковував нас собі, лемент доньї Луїси переходив у стримувані сльози, приглушену тугу на кухні й у ванній кімнаті; чортихання батька, коли той дивився випуск новин або читав газету; недовірлива лють Лауро відступала, коли він відвідував факультет, заняття, збори, і промінь надії щоразу, коли повертався з центру: ну, ти мені за це заплатиш, Мечо, хіба так можна, шалапутко, я тобі цього не подарую, ось побачиш. Сама незворушність, якщо не брати до уваги доглядальницю, котра щось в’яже, собаку відвезли до дядька, лікар Раймонді вже не приходив із колегами, з’являвся ввечері й майже одразу йшов, здавалося, він теж відчував вагу Мечиного тіла, що з кожним днем дедалі сильніше розчавлювало їх, привчало чекати, бо нічого більше не можна було вдіяти.