Одного з в’язнів — здорованя з химерними жовтими очима — їй вже довелося зустріти, а ось іншого вона бачила вперше. Другому чоловікові могло бути як тридцять років, так і всі п’ятдесят — стрункий та незграбно збитий, він мав високе чоло, яке навіювало думки про чудовисько Франкенштайна, та коротко стрижену чуприну чорного волосся, де-не-де помережану сивими волосинами. На обох чоловіках були товсті вовняні шкарпетки та комбінезони кольору шкільного автобуса.
Здоровань, якого Гарпер зустріла попередньої ночі, вишкірився, показуючи рожеві зуби. Його верхню губу розтинала гидка рана, з якої досі юшила кров. У кімнаті повис їдкий сморід зіпсутого м’яса. Вицвілі калюжі згуслої крові вкривали бетонну підлогу, над якою звисали іржаві ланцюги — ті, що ними колись підвішували яловичі туші.
Бен Патчетт сидів на стільці з високою спинкою, затиснувши голову поміж колін. Здавалося, він намагається перебороти напад нудоти. На долівці, біля зібганого кухонного рушника, стояла лампа на батарейках.
— Що тут відбувається? — запитала Гарпер.
Бен підвів погляд, витріщившись так, наче бачив її вперше.
— Що ти тут робиш? Тобі слід бути в ліжку, під ковдрою.
— Але я тут, — на власний подив, її голос прозвучав холодно й відчужено. До друзів вона так не зверталася ніколи, приберігала цей тон для діставучих пацієнтів. — Ці люди страждають від переохолодження. Підвісити їх до труби, як на мене, — такий собі курс лікування.
— Ой, Гарп. Гарпер, ти й гадки не маєш... цей тип. Цей ось тип... — промовив Бен, тицяючи пістолетом. Спершу Гарпер навіть не помітила, що він його тримав.
— Я? — промовив в’язень із закривавленим ротом. — А, звісно, я. Мо’, вже й душу вилити, чом ні. Мені остогидло звисати з цієї сраної труби, поки гівняр тут волає на мене. Тож я піддався своєму лютому норову і спробував напасти обличчям на його пістолет. Шкода, що ти нам завадила. Я саме збирався атакувати його чобіт своїми яйцями.
Бен впився у нього лютим поглядом.
— То було аніщо інше, як самозахист, — він звів погляд до Гарпер. — Він повалив мене на землю. Ще намагався мені голову розчавити.
— Самозахист, та? Саме тому ти притяг сюди повний рушник каміння? Очікував, що доведеться боронитися ним, бо ж того твого тридцять восьмого не стане, та? — промовив закривавлений чоловік.
Бен зашарівся. Гарпер ще ніколи не бачила, щоб дорослий чоловік так червонів.
Вона присіла на одне коліно й загнула куточок рушника. Той був повен білого каміння. Гарпер підвела погляд, та Бен відвів очі убік. Тоді вона придивилася до чоловіка з розбитим ротом.
— Як вас звати?
— Маццучеллі. Марк Маццучеллі. Більшість хлопців кличе мене Мацц. Дамочко, без образ, та якби я знав, що оце ви мали на увазі, коли обіцяли нас порятувати, то я б вам сказав «дякую, обійдуся». Мені й там було нормально конати.
— Мені шкода. Нічого з цього не повинно було трапитися.
— Отут ти права, Гарпер, — сказав Бен. — Починаючи з тієї миті, як цей добродій вирішив розбити голову Отцю Сторі й дати драла. Кілька хлопців бачили, як він, увесь в крові, намагався викрасти одне з наших авто.
— Запечена кров. Господи, то була запечена кров. Ніхто не розуміє, що то була запечена кров. Та й на біса мені було на того вашого Отця нападати? Чувак мені життя врятував. Що мені з його вбивства?
— Його чоботи, — відрізав Бен. — Ті, які ти на себе вчепив, коли тебе зловили за втечею. Його чоботи і пальто.
Скривдженими, благальними очима Мацц поглянув на Гарпер.
— Цей чолов’яга, цей ваш Отець, дав мені свої чоботи, коли побачив, що я без взуття. Як і пальто. Дав, бо я нічо’ ногами не відчував через мороз. Ви б такій людині відплатили каменем у голову? Слухайте, я казав цьому чуваку, розповідав. Святий Отець та я повернулися раніше за інші два човни. До мене він поставився дуже чуйно. Дав чоботи й пальто, бо бачив, що я ніяк не перестаю дрижати. Коли ми дісталися берега, він повів мене до лісу. Ми пройшли, можливо, кількасот футів. Тоді він тицьнув на церковну дзвіницю й сказав, що як не сходити зі стежки, то за хвилину чи дві я вийду до каплиці, а там будуть люди, які мені поможуть. Сказав, що хоче повернутися й переконатися, що всі дісталися берега. Я пропонував повернути йому чоботи, а він відмовив. І... гаразд. Слухайте. Я вас нікого не знаю. Я побачив каплицю, а ще побачив «Б’юїк» у доброму стані, який стояв собі позаду неї, і подумав собі: «Курва, може, податися кудись туди, де я маю знайомих?» Нічого такого. Я гадки не мав, що авто комусь належить.