— Само собою. Не знав, що авто комусь належить. А в світі ж повно вільних машин. Їх як ромашок на узбіччі, — промовив Бен.
— Світ таки повен вільних машин, тепер уже так, — відказав Мацц. — Враховуючи, що людина поступається правом власності на колеса, коли нахрін у вогні згорає. В одному цьому штаті, певно, тисячі машин, які нікому ніколи не стануть потрібні.
Гарпер зробила крок до в’язнів. Бен простягнув руку і ухопив її за зап’ястя.
— Ні. Не підходь до нього. Стань позаду мене. Цей тип...
— Потребує медичної допомоги. Будьте такі ласкаві, містере Патчетт, відпустіть руку.
Він ледве не здригнувся, почувши таке офіційне звертання. Чи, може, її тон: холодний, терплячий, проте безсторонній і спокійно-командний. Бен відпустив її руку. Якщо на його обличчі й читався неприємний подив, то від розуміння, що водночас він втратив будь-який контроль над ситуацією. З Гарпер він сперечатися ще міг, але не з сестрою Вілловз.
Він поглянув повз неї на арештантів.
— Зачепите її — хоч хтось із вас — тоді вже в хід піде не руків’я пістолета, затямили?
Гарпер підійшла досить близько до Мацца, щоб відчути його віддих: металевий запах свіжої крові. Вона нахилилася, щоб оглянути його зарожевілі зуби.
— Шви не знадобляться, — промовила вона. — Та варто було би прикласти до рота холодний компрес. Як ваші ноги?
— Троха так давненько їх не відчуваю. Ґілберту гірше. Ґіл ледве стоїть, — він змахнув головою у бік іншого в’язня, який ще жодного слова не зронив. — І руки... наручники... кров не циркулює.
— Просто зараз і знімемо, правда, містере Патчетт?
— Ні. Вони зостануться.
— Якщо вважаєте, що це вкрай необхідно, то можна прикувати їх до чогось іншого, але отак, у незручній позі, їх залишати не можна. Досить уже. Хоч би що вони там, по-вашому, зробили, наруги це не виправдовує.
— Я вам розкажу про наругу! — викрикнув Мацц. — Тримати нас підвішеними — то ще квіточки! Слід вам почути, як мені писка розтовкли. Бачте, я стерплю бути підвішеним за руку, коли плече так і видирає з суглоба, без їжі, без питва і без відпочинку. От що мене справді харить, то це коли наче посрати підпирає. А цей-от каже мені, що з радістю підсобить, тільки-но я почну відповідати йому те, що він хоче почути. Каже, щоб ліпше я вже почав говорити щось путнє. Не хотів його засмучувати, тож харкнув йому в жирну копівську пику. Тоді він мені і втулив. І зарядив би знову, якби я не вгатив коліном йому в черево й не повалив на землю, що лише доводить, що я можу йому надерти гепу навіть з прикутою до труби рукою. Буквально.
— Може прикусиш язика, поки... — почав був Бен.
— Поки ви знову не влаштуєте закутій людині прочуханки пістолетом, містере Патчетт? — тихо запитала Гарпер.
Бен кинув на Гарпер остовпілий, зніяковілий погляд, наче шестикласник, якого застукали за спогляданням сороміцьких картинок.
— Пилять, — прошепотів він. Очевидно, чоловік не хотів, щоби в’язні його чули, але акустика в кімнаті з металевими стінами унеможливлювала приватну розмову. — Ну, Гарпер. Годі тобі. Усе було зовсім не так. Я прикував їх там, бо то зручне місце, а не щоб помордувати. Рушник з камінням — щоб як слід їх налякати. А цей хлопака намагався розтрощити мені голову, як він це вже втнув з Отцем Сторі. Мені пощастило ухилитися. Повірити не можу, що ти віриш його словам, а не моїм. Я просто переконую себе, що то все гормони.
— Та мені байдуже, хто з вас говорить правду, — промовила Гарпер. Їй довелося докласти зусиль, щоб в голові не бриніла лють. «Гормони». — Мій клопіт суто медичний. Цей чоловік поранений і не може далі так висіти. Спусти його.
— Спущу. Та в нужник він може і в наручниках сходити.
— Мені нормас, — запевнив Мацц. — Якщо тільки обіцяєш дупу підтерти, як закінчу. І ліпше тебе зразу попередити, бро: відчуваю, цього разу буде ріденьким.
— Ви не допомагаєте, — промовила Гарпер.
— Вас зрозумів. Перепрошую, мем, — Мацц потупив погляд, але кутиків його рота торкнулася посмішка.
— А ви? — запитала Гарпер, повернувшись до чоловіка що й досі мовчав. — Ґілберте, вам у вбиральню потрібно?
— Ні, мем, вельми вдячний. У мене тут запор. Вже кілька днів як я закупорений.
Після короткої миті тиші Гарпер розреготалася. Ніяк не могла стриматися. Не певна навіть була, що в цьому такого смішного.
— Ґілберт. А яке ваше прізвище?
— Клайн, але можете кликати мене Ґіл. Туалету не потребую, але за перекус готовий піти на будь-які злодіяння.
— Не хвилюйтеся, — озвалася Рене Ґілмонтон. — Ми вас голодом не заморимо, містере Клайн. У злодіяннях потреби немає.