Гарпер силкувалася пригадати, звідки могла знати цього тужливого пожежника. У просторах своєї памяті вона намагалась намацати той спогад лагідно й дбайливо, так, наче обстежувала руку дитини, щоб упевнитися, чи немає в ній перелому. Дитина, ось воно що: вона пригадувала його з дитиною. Але не зовсім його. Вона зловила себе на думці, що поводиться дурнувато, і їй слід підійти та запитати в нього, чи вони знайомі, та коли вона знову глянула, він уже зник.
Всередині шпиталю щось обвалилося. Напевно, дах завалився на поверх під ним. Клуби брудної бурої куряви, повні штукатурки, порснули з вікон верхнього поверху. Один з нацгвардійців, що був з паперовою марлею на обличчі, схопився за голову руками в синюватих латексних рукавицях, наче готовий здаватися ворогу.
— Народ! Нам треба, щоби ви знову посунулися! Я вас прошу — зараз усі гуртом зробіть три кроки назад задля вашої ж безпеки. Це я чемно зараз прошу. А вам не захочеться випробовувати мою чемність, повірте.
Гарпер ступила назад крок, тоді ще один, а тоді ноги в неї підкосилися. У голові паморочилося, в горлі дерло. Їй нестямно кортіло прохолодного ковтка води, щоб нарешті прочистити рот від піску, і єдиним місцем, де вона точно могла це зробити, був дім. Власної автівки Гарпер не мала — не вбачала в цьому сенсу, бо майже ніколи не покидала шпиталю — тож розвернулася й пішла пішки.
Лише пройшовши півкварталу, вона зрозуміла, що плаче. Чи то було через смуток, чи через насичене димом повітря, сказати вона не могла. День пахнув як пікнік у літньому таборі, як добряче засмажений хот-дог. Тоді вона усвідомила, що запах хот-догів був душком від обвуглених трупів. Гарпер подумала: «Мені ж це снилося». Тоді розвернулася й виблювала у траву біля тротуару.
На узбіччі й посеред дороги стояли групки людей, та ніхто навіть не глянув на неї, коли її знудило. На тлі вируючого пожарища дівчина нікому не видалася вартою уваги. Людей зачаровувало полум’я, але відштовхували людські страждання, чим тобі не помилка проектування? Вона витерла губи тильним боком долоні й попрямувала далі.
Гарпер не дивилася на обличчя в натовпі, тож не помітила Джейкоба, поки він не схопив її й обійми. Щойно він її пригорнув, ноги стали ватяними, рештки сил покинули її і вона осіла в обіймах чоловіка.
— О Боже, з тобою все гаразд, — промовив він. — О Боже. Я так злякався.
— Я кохаю тебе, — сказала вона. Це здалося їй єдиним, що мало значення в такий ось ранок, єдиними словами, які були доречні, коли тобі випало уникнути вогненного виру пекла.
— Вони перекрили всі дороги навколо, — прошепотів він до неї. — Я так перелякався. Дістався аж сюди на вéлику. Я тримаю тебе. Я тримаю тебе, моя маленька.
Він провів її крізь натовп до телефонного стовпа, біля якого стояв велосипед, який Джейкоб купив ще в коледжі, на десять швидкостей і з кошиком під руків’ям керма. Так вони й ішли: однією рукою він котив велосипед, іншою притримував її за талію, а вона поклала голову йому на плече. Вони проходили крізь натовп, решта людей прямували в бік шпиталю, у напрямку мазкого чорного стовпа диму й дощу попелу.
— Що не день, то одинадцяте вересня, — промовила вона. — Як ми маємо жити, коли щодня одинадцяте вересня?
— Житимемо, поки спроможні, — відповів він.
Вона гадки не мала, що це значило, але ці слова звучали добре, навіть слушно. Він промовив їх ніжно, витираючи їй рот і щоку сріблясто-білим клаптиком шовку. Джейкоб завжди мав при собі носовичок, старосвітська звичка, яку вона вважала страшенно милою.
— Що ти робиш? — запитала Гарпер.
— Зчищаю з тебе попіл.
— Будь ласка, — відказала вона. — Будь ласка...
За мить він спинився і промовив:
— Все чисто. Все гарно, — тоді поцілував її в щоку та губи. — Хоча й не певен, нащо я це робив. На мить мені навіть здалося, що ти викапана бідолашка з творів Чарльза Діккенса. Замурзана й чарівна. Знаєш що? Я це надолужу. Прийдемо додому й пірнемо в моральний бруд. Як тобі така ідея?
Вона засміялася. Було в нього глибоко французьке чуття абсурдності; у коледжі він навіть брав участь у гуртку мімів. І по канату вмів ходити —словом, моторний у ліжку, моторний у житті.
— Домовилися, — відповіла вона.
— Нехай хоч увесь світ палає, — проказав до неї Джейкоб, — я обійматиму тебе до самого кінця. Від мене не втечеш.
Вона стала навшпиньки й поцілувала його солоні вуста. Він теж плакав, хоча тепер і всміхався. Гарпер притулилася головою чоловіку до грудей.
— Я так втомилася, — сказала вона. — Боятися. Бути неспроможною допомогти людям.