Хитаючись, він зійшов з тротуару на мульчу. Зробив ще три кроки й поклав праву руку на дерев’яний щабель драбини, що вела вглиб гімнастичних «джунглів». Навіть з такої відстані Гарпер могла розгледіти щось на звороті його долоні — темну смугу, яка скидалася на татуювання, проте поцятковане золотом. Цяточки зблискували, наче пилинки у сліпучому промені сонячного світла.
Вона бачила про це репортажі в новинах, але все-таки у ті перші миті заледве могла втямити, на що саме дивиться. Маленькі цукерки випадали з коробки для сніданків і зі стукотом розсипалися підлогою. Вона цього не чула, не тямила, що тримає коробку під кутом, розсипаючи мініатюрні батончики й шоколадні «Поцілунки Герші». Реймонд спостерігав, як картоплина, чвакнувши, гепнулася та зникла з поля зору, закотившись під прилавок.
Чоловік, що рухався мов п’яний, почав осідати. Тоді конвульсивно вигнув спину, відкинувши голову назад, і язики полум’я злизали перед його сорочки. Вона встигла кинути короткий позирк на худорляве стражденне обличчя, а тоді його голова перетворилася на смолоскип. Лівою рукою він бив собі у груди, а правою ще й досі тримався за дерев’яну драбину. Правиця палала, обвуглюючи деревину. Голова хилилася назад дедалі дужче, тоді він розтулив рота, щоб закричати, та натомість звідти повалив чорний дим.
Реймонд побачив вираз обличчя Гарпер і почав обертати голову, щоб визирнути через плече у вікно. Гарпер відпустила коробку з цукерками й потягнулася по нього. Притисла одну руку до холодного компресу, а другу поклала Реймондові на потилицю, силкуючись відвернути його голову від вікна.
— Не треба, любий, — сказала вона, дивуючись спокою, що бринів у її голосі.
— Що то було? — запитав він.
Вона забрала руку з його потилиці й намацала шворку жалюзі. Надворі охоплений вогнем чоловік завалився навколішки. Він схилив голову, наче молився до Мекки. Це була просто поглинута полум’ям купа ганчір’я, з якої у ясний прохолодний квітневий ранок струменів масний дим.
Жалюзі опустилися з металевим гуркотом, приховуючи цю сцену — усе, крім гарячкового мигтіння золотавого світла, що несамовито зблискувало по краєчках жалюзі.
Книга 1
Перенесення
1
Гарпер залишалася у школі ще годину по тому, як остання дитина пішла додому, та все одно звільнилася досить рано. Більшість шкільних днів вона мусила сидіти до п’ятої заради півсотні абощо дітлахів, які вешталися у школі до вечора, чекаючи на батьків з роботи. Сьогодні нікого не було вже до третьої.
Вимкнувши світло в кабінеті медсестри, вона стала біля вікна й визирнула на ігровий майданчик. Біля гімнастичних «джунглів» чорніла пляма — там, де пожежники змили шлангом обвуглені шматочки, які не вдалося відшкребти. Гарпер мала передчуття, що вже ніколи не повернеться до свого кабінету й не визирне в це вікно, і передчуття це було слушне. Того вечора роботу шкіл призупинили по всьому штату, з запевненнями, що їх знову відчинять, тільки-но криза мине. Однак склалося так, що вона вже не минула.
Гарпер гадала, що будинок буде весь до її послуг, та коли дісталася додому, Джейкоб уже був там. Він увімкнув телек, заглушив звук і розмовляв з кимось по телефону. З його тону — спокійного, стриманого, мало не ледачого — стороння людина нізащо б не здогадалася, що хлопець схвильований. Та варто було побачити, як він переступає з ноги на ногу, щоб зрозуміти — він мов на голках.
— Ні, на власні очі я цього не бачив. Там був Джонні Діпенау, в одній з міських вантажівок, розчищав дорогу від уламків, то він надіслав фото зі свого мобільного. Враження було, наче всередині вибухнула бомба. Наче якийсь тероризм, наче... зачекай хвилинку. Гарп з роботи прийшла, — її чоловік опустив слухавку, приклав її до грудей і проказав: — Ти поверталася додому околицями, правда ж? Точно не через центр міста йшла. Всі дороги від Північної церкви до бібліотеки перекрили. Все місто роїться копами та нацгвардійцями. Там автобус спалахнув і врізався в телефонний стовп. У ньому було повно китайців, заражених тим гівном, сраною драконячою лускою.