Джейкоб вийшов з ванної, дійшов до вітальні й зупинився. У якийсь момент він знайшов свій бейсбольний кашкет з написом «ФРЕЙТЛАЙНЕР». Їй завжди здавалося, що він носив його напівжартома, як бруклінські хіпстери, що вдягали кашкети «Джон Дір». Якщо вони й досі так робили. Якщо вони хоч колись так насправді робили.
Очі під полем кашкета були налиті кров’ю й розгублені. Їй стало цікаво, чи плакав він у ванній. Від думки, що він робив це через неї, їй стало трохи легше.
— Я хочу, щоб ти почекала, — сказав він.
Вона не зрозуміла й поглянула на нього з запитанням.
— Скільки треба чекати, щоб ми упевнилися, чи я підхопив її? — запитав він.
— Вісім тижнів, — відповіла вона. — Якщо залишишся чистий до кінця жовтня, ти її не підхопив.
— Гаразд. Вісім тижнів. Гадаю, це все фарс — ми обоє знаємо, що якщо підчепила ти, то підчепив і я — але почекаємо вісім тижнів. Якщо ми обоє заражені, зробимо це разом, як і обговорювали. — На якусь мить він затих, потупившись собі під ноги, а тоді кивнув. — Та навіть якщо я нічого й не підчепив, все одно буду з тобою, коли ти це робитимеш.
— Що робитиму?
Він підвів на неї погляд, у якому читалося щире здивування.
— Вб’єш себе. Господи, ми ж про це говорили. Про те, що зробимо, якщо підчепимо її. Ми ж погодилися, що краще буде просто відправитися до сну, а не вештатися, поки не згоримо живцем.
Вона відчула, як горло їй здушило, не певна, чи зможе вичавити з себе ці слова. Та виявила, що таки зможе:
— Але я вагітна.
— Тепер ти вже ніколи не матимеш дітей.
Гарпер і сама була здивована власною реакцією: вперше похмура, розлючена впевненість Джейкоба образила її.
— Ні, тут ти помиляєшся, — промовила вона. — Я не експерт, але про спору мені відомо більше за тебе. Існують дослідження, надійні дослідження, які доводять, що вона не може перетнути плацентарний бар’єр. Вона потрапляє всюди — у мозок, легені... усюди, окрім плаценти.
— Лайно собаче. Немає такого дослідження. Принаймні такого, що варте паперу, на якому його надрукували. ЦКЗ в Атланті — купа попелу. Ніхто вже не досліджує це гівно. Часи наукових досліджень минули, тепер настав час бігти в укриття й чекати, що ця штука спопелить себе саму раніше, ніж усю планету. — Він засміявся сухим невеселим сміхом.
— Але вони таки досліджують її. Досі. У Бельгії. Аргентині. Але нехай, якщо не хочеш мені вірити, нехай. Та повір у це. У липні ми прийняли пологи в зараженої жінки, і вона народила здорове дитя. З цієї нагоди у вестибюлі педіатрії влаштували вечірку. Ми їли напіврозтале вишневе морозиво й усі по черзі тримали дитину. — Вона не стала казати, що медична бригада провела з дитиною значно більше часу, ніж мати. Лікарі забороняли їй торкатися немовляти, забравши його з кімнати, поки мати кричала, щоб хлопчика повернули, щоб вона ще бодай раз могла поглянути на нього.
Обличчя Джейкоба вже не виглядало таким відсутнім. Його вуста стислися в тонку білу лінію.
— І що? Це лайно... як довго люди з ним живуть? У кращому разі? Потому як видно смуги?
— Кожен по-своєму. Є декілька довгострокових випадків, люди, що хворі від самого початку. Я можу протриматися...
— Три місяці? Чотири? Який середній показник? Мені так здається, що навіть не два місяці. А ти дізналася про вагітність десять днів тому, — він похитав головою. — Що ти дістала, щоб ми потурбувалися про себе?
— Що ти маєш на увазі? — Гарпер не встигала за плином його думок.
— Що ти дістала, щоб ми покінчили з усім? Ти казала, що спробуєш дістати ту штуку — ту, що мені дантист виписав для зубного каналу.
— Вікодин.
— І ми можемо його потовкти, правда ж?
Халат розперезався й розхристався, та їй здалося марним його заправляти. Вона зовсім забула, що хотіла позбавити його вигляду власного інфікованого тіла.
— Так. Певно, це один з найменш болючих шляхів убити себе. Близько двадцяти пігулок вікодину, потовченими.
— Значить, так і зробимо. Якщо обоє маємо луску.
— Але я не маю вікодину. Я так його й не дістала.
— Чому? Ми говорили про це. Ти сказала, що зробиш. Сказала, що розживешся ним у шпиталі, а якщо захворіємо, наллємо собі вина, увімкнемо музику, а тоді приймемо пігулки й відчалимо.
— Я забула взяти його, покидаючи шпиталь. Я тоді більше турбувалася, щоб не згоріти там живцем. — Хоча їй не спало на думку, що при теперішньому стані вона від цього так і не втекла.