Гарпер прокручувала канали. Група євангелістів ляскала в долоні, вшановуючи Ісуса. Хлопчина Весняні-Тренування був на місці: «Ред Сокс» проводили товариський матч проти «Шекспірівських зірок». За битку взявся Ромео. Він ударив, тоді розбив битку об коліно, ковтнув отруту і помер на домашній базі. Джульєтта кинулася до нього з «дому», кілька хвилин порюмсала, а тоді заколола себе в серце уламком битки «Луїсвіль Слаґґер». Пітчер, Том Гордон, чекав, зіпершись рукою на стегно, поки Розенкранц і Ґільденстерн прибирали тіла з поля.
Далі на FM-частотах жінка повідомляла, що старший фельдмаршал Єн Юдовбивця підписав розпорядження стратити Пожежника, який убив двох нью-гемпширських Солдатів Христових під час перестрілки в таборі Віндем, три дні тому. Серед інших новин: дванадцять тисяч япошок-безбожників наклали на себе руки в Окінаві, здійснивши наймасовіший акт самогубства в історії. В Айові стадо корів у формі хреста сфотографували з неба. Кінець настав, скоро остання печатка спаде і залунає остання сурма.
Щось легенько потерлося об її пальці. Гарпер опустила погляд і побачила кошлатого кота, темного з золотистими смужками, який задирав підборіддя, нюхаючи запах «Спаму» в неї на нігтях. Якусь мить вона роздивлялася тварину — її не полишало відчуття, що десь вона його раніше бачила, — а тоді потягнулася погладити по голові. Кіт сахнулася від її долоні і рвучко кинулася у високу росисту траву, розчинившись в ній.
Гарпер досі дивилася котові вслід, коли на ґанок вийшов Джон Руквуд, зодягнутий за формою — у куртці й шоломі.
— Куди це ти зібрався? — запитала вона.
Він подивився на себе, неначе пригадуючи, у що вбраний.
— Що ж. На похорон одягнутим так, як я, іти не можна. Власне, так, як ти, теж не можна, — Джон кивнув на її вимазану кенгурушку «Бостон Ред Сокс» і спортивки. Колись штани були синіми, але тепер були замащені нагаром та поцятковані кривавими відбитками пальців. — Тож, гадаю, що вирушаю на закупи.
— Ґіла ховатимемо?
— Думаю, що весь табір, — відказав він. — Так би мовити. Рене це потрібно.
— Нам усім це потрібно.
Він коротко кивнув і неквапом пішов.
— Вони розшукують тебе, — кинула йому навздогін Гарпер. — По радіо чула.
— Хай начуваються, — відповів Джон не озираючись. — Бо можуть знайти.
7
Він повернувся, коли сонце вже зійшло дві години тому. Штовхаючи перед собою крізь густі зарості трави заіржавілий магазинний візок і проторохтівши з ним задніми сходами, Джон увійшов до гаража.
Возик був напханий одягом: піджаками та краватками, сукнями й блузками, черевиками і туфлями на високих підборах, шарфами та капелюхами. Попід горою одягу було достатньо їжі, щоб протриматися ще принаймні тиждень — консервовані фрукти, коробка вівсянки та упаковка солодкої води, копійчана газованка під назвою «Нозз-а-ла», якої Гарпер не бачила з дитинства. Серед продуктів лежала аудіокасета, але як слід її роздивитися Гарпер не встигла, бо Пожежник вихопив касету з речей і запхнув у кишеню.
— Поминки сьогодні увечері. Прохання вбратися відповідно, — промовив Джон.
— Циліндр мені, — сказала Еллі, обережно натягуючи чорного капелюха собі на голову. — Циліндри рулять.
Нік знайшов пару оперних рукавичок і надягнув їх. Вони були настільки задовгими для нього, що діставали аж до ліктів.
Вперше за довгі тижні Гарпер побачила на обличчі малого усмішку.
8
Під небом, всіяним зірками, вони йшли на похорон, поволі перетинаючи зарості трави, крокуючи кладовищем. Їх вів за собою Пожежник, освітлюючи шлях рукою, що сяяла блакитним полум’ям. Нік ішов посередині, пускаючи пальцями зелені язики вогню. Замикала процесію Гарпер, чия долоня палала золотистим канделябром у пітьмі.