Зараз вони були північніше від Кейп-Неддіку, на території, що колись була природним заповідником. Утім, з одного боку дороги, у напрямку до Кейп-Неддіку, прилеглі землі досі ним залишалися. Важкі дуби, прекрасні та вкриті молодим зеленими листям, похитували гілками. У рудувато-коричневій траві дзижчали бджоли.
З іншого ж боку дороги перед ними простягався інопланетний ландшафт: обвуглені патики і зчорніла земля, всипана попелом. Випалені рештки дерев нагадували тіні, де-не-де розкидані на тлі блідавої кіптяви. За сотню футів від дороги стояла будівля з гофрованої сталі, стіни якої повгиналися під дією жару — її обриси були такі спотворені, що тепер вона радше нагадувала не справжній будиночок, а малюнок, зроблений п’ятирічним дитям. Неозора пустка простягалася в далечінь, і Гарпер їй кінця-краю не бачила.
— І це повсюди так? — запитала Рене, затуляючи рукою очі від сонця.
— У штаті Мейн? З того, що я чув, то ні. Далі на північ має бути ще гірше, — Джон озирнувся назад, на здоланий ними шлях. — Я гадки не маю, в якому стані дороги попереду. Пожежний загін, за який ми оце себе видаємо, мусив доїхати дев’яносто п’ятим шосе лише до Йорку, а тоді з’їхати на шосе штату і прямувати на північ. Ми ж тепер трохи далі за межами Йорку, в незнаних землях.
Гарпер зійшла за Джоном з дороги, у бік чагарнику. Пожежник нишпорив довкола, вишукуючи старе й сухе гілляччя дерев. Нік став біля смуги дерев, повернувшись до них спиною, щоб попісяти у кущі папороті.
— Вже скоро до них дійде, що пропустити нас було помилкою, — сказала Гарпер.
— Та байдуже. Коли вони усвідомлять, що напартачили, то, гадаю, триматимуть язика за зубами. Зрештою, керівництву буде простіше зробити приклад з них, ніж із нас. Бо ж їх ловити не доведеться. Ні, я думаю, ми буде...
— Мені здається, ти не зовсім мене зрозумів. На мосту дещо сталося. Ми ледь усе не просрали. Кіт вискочив. Я злякалася, що його помітять і вирішать ретельно обшукати вантажівку. Тож я вилізла, щоб забрати його, і там у будці була камера. Вони мають відео, на якому видно, що ти перевозив пасажирів без квитків.
— Якщо вони взагалі сядуть його переглядати, — відказав Джон. А тоді обернувся до неї і додав: — А я ж казав, що брати кота — помилка!
— Є взагалі ще якась фраза, яку ти любиш більше, ніж «А я ж казав»? — Саме так полюбляв казати Джейкоб. Гарпер зовсім не імпонувала ідея, що Джон міг бути бодай чимось подібний до Джейкоба. Від самої цієї думки їй відчайдушно кортіло щосили зацідити йому по пиці.
Пожежник, набравши в оберемок сушняку, розвернувся і попрямував крізь чагарник назад до дороги.
— Вони нікого по нас не пошлють, — врешті мовив Джон. — Нью-Гемпшир ізольовано — тепер це справжня поліцейська держава. Вони не можуть нікого за нами послати. Не дозволять собі ризикувати. Будь-хто з відісланих за нами може вирішити не повертатися, та й годі. Одвічна проблема поліцейських держав. Наглядачі — теж в’язні, і більшість з них це добре розуміють.
Увесь той час, поки Джон читав їй нотації, він дивився Гарпер у вічі — і саме тому вона знала, що він сам у це не вірить.
Пожежник виліз на підніжку і почав пхати гілля у задимлене цеберко. Він досі підживлював полум’я, коли Нік вийшов з-за сосон.
«Нащо у вантажівці відро, повне жарин?» — жестикулюючи, запитав Нік.
Гарпер довелося показувати йому все на пальцях:
«Це сувенір, частинка вогнища, яке він любив».
«Він на всю голову довбанутий, — промовив Нік. — Іноді я це забуваю».
«Думайте, що говорите, молодий чоловіче, бо я вам вимию руки з милом».
«Ха-ха-ха, — відказав Нік. — Дійшло. Як кумедно. Усі люблять жартики про глухих. Навіщо Бог зробив пердіж смердючим? Щоб глухі люди теж могли ним насолодитися».
Коли вони виїхали назад на шосе I-95, Пожежник висунувся з вікна і знову закалатав у дзвоник, сколихнувши мертву тишу.
13
Що далі на північ просувалися, то дужчим ставало відчуття, що десь за поворотом вони полишили Землю. Дюни сірого попелу вкривали дорогу, часом такі високі й розлогі — пухнасті острівці білявої золи — що мудрішим видавалося пригальмувати й об’їхати їх.
Довколишній краєвид був забарвлений у колір бетону. Обвуглені дерева тягнулися обабіч дороги, виблискуючи мертвим мінеральним відсвітом, під небом, що все дужче нагадувало палітру блякло-рожевих відтінків. Нічого не росло. Гарпер колись чула, що бур’ян і трава швидко оговтуються після пожежищ, та тільки ґрунт занесло спеченою золою, білястим багном, з-під якого не пробитися було ані паростку. Повівав бриз, намітаючи на лобове скло куряву. Пожежник увімкнув двірники, від яких на склі лишалися довгі сірі смуги.