— Старенька, ти як, тримаєшся? — запитала Гарпер.
— Від мене ти нарікань не почуєш, — відповіла Рене.
— Без балди, — втрутилася Еллі. — Через виття того котиська взагалі хрін що почуєш.
— Наш маленький попутник вирішив, що кататися в задньому відсіку йому не до душі, — промовила Рене.
— Тоді може сидіти спереду, — запропонувала Гарпер. — А ти можеш сидіти з ним.
Рене виглядала стомленою та пошарпаною, але на цих словах усміхнулася.
— Ні за які гроші.
— Ззаду ви, міс Вілловз, не поїдете, — заперечила Еллі. — Варто нам буде наїхати на одну з тих глибоких вибоїн, як дитя порсне з тебе назовні. Реактивні пологи будуть.
Рене зблідла.
— Як чарівно.
— Хіба ні? Хто зголоднів? — запитала Еллі, потягнувшись в один з відсіків по торбу з продуктами.
Із бляшанкою персиків та пластиковою виделкою Гарпер попрямувала до кабіни авто, наміряючись поділитися з Джоном. Пожежник виліз на капот фури, затуливши однією рукою очі й роздивляючись шосе.
— Як там усе попереду виглядає? — запитала вона.
— Кепсько. Значні шматки дороги відсутні, а ще, десь за півмилі від нас, шлях перекриває величезне дерево. До того ж там і далі все димиться.
— Здуріти можна. Тому вогнищу... скільки? Вісім місяців? Дев’ять?
— Вогонь не згасне, поки буде чому горіти. Увесь той попіл — лише захисна ковдра для жарин, що ховаються під ним, — він скинув пожежну куртку і стояв у самій брудній майці. Надворі був полудень, повітря над асфальтовим покриттям мерехтіло. — Будемо їхати вперед, поки буде змога. Тоді покинемо машину й рушимо пішки.
На мить погляд Джона застиг на її животі.
— Я не стану нічого для тебе прикрашати. Буде спекотно, і може так статися, що шкутильгати нам ще багато днів.
Гарпер щосили намагалася відкинути вбік фантазії про прибуття на острів Марти Квінн уже тієї ночі — не уявляти ліжка, застеленого свіжими простирадлами, гарячого душу й запаху мила, — однак нічого не могла з собою вдіяти. Від думки, що шлях туди буде довшим і важчим, ніж вона сподівалася — ніж усі вони сподівалися — вона геть втрачала бадьорість духу. Однак, відчувши паростки власного роздратування, вона миттю вирішила відсунути їх подалі. Вони вже були в дорозі, їм вдалося полишити Нью-Гемпшир. На один день і цього достатньо.
— Що? — запитала вона. — Гадаєш, я перша вагітна жінка, якій доведеться трохи походити? Ось. Скуштуй персика. Буде чим зайняти рота, він у тебе не лише для грізних промов та похмурих прогнозів. Тобі хтось казав, що ти збіса сексі, допоки рота не розтулиш? Тоді ти перетворюєшся на колосального засранця.
Джон розтулив рота перед пластиковою ложкою з персиком. Одразу за ложкою слідував цілунок, що смакував патокою. Коли Гарпер відірвалася від нього, Пожежник усміхався. Нік, Рене та Еллі заплескали в долоні, вишикувавшись рядочком позаду них. Гарпер показала їм середнього пальця і поцілувала Джона ще раз.
15
Джон з Еллі прикріпили ланцюг до зчіпного пристрою спереду пожежної машини і протягнули інший його кінець до фури. Поки вони чіпляли гак до ваговоза, Гарпер встигла зазирнути в довгий контейнер «Волмарту». Всередині смерділо горілим металом і горілим волоссям, а біля задньої стінки стояла купа дерев’яних піддонів. Один з них Гарпер витягнула, сподіваючись поламати на шматки і згодувати цеберку з жаринами.
Рене піднесла їй лом та сокиру. Гарпер сперла піддон на знебарвлену вогнем огорожу і взялася по ньому бити. Урізнобіч полетіли соснові скалки.
Рене мружилася у яскравому полуденному світлі, позираючи на приварене до кабіни ззаду відро.
— Я все хотіла запитати... — почала вона.
— Мабуть, краще не варто.
— Гаразд.
Гарпер віднесла оберемок потрощеної деревини до вантажівки, вилізла на підніжку й зазирнула у відерце. Жарини пульсували. Гарпер почала згодовувати дерев’яні уламки у вогонь, один по одному. Пірнаючи всередину, кожен патичок спалахував білим полум’ям. Гарпер кинула чотири чи п’ять паличок, тоді спинилася, тримаючи ще одну в руках і міркуючи, куди її краще прилаштувати.
Раптом спотворена смуга червоного полум’я, у формі дитячої ручки, потягнулася догори й висмикнула деревинку в Гарпер з руки. Скрикнувши, жінка впустила паличку й зістрибнула з підніжки на землю. Ноги в неї підгиналися, мов ватяні. Рене поклала руку їй на плече, помагаючи врівноважитися.
— Про язики полум’я я чула, — м’яко промовила жінка. — Але не про руки.
Гарпер похитала головою. Мову їй геть відібрало.