— Джейкобе? — запитала вона в нього. — Джейкобе, не мовчи. Скажи щось.
— У тебе увімкнутий телевізор?
Вона відклала ручку.
— Що сталося?
Гарпер не знала, як поводитиметься, коли вони розмовлятимуть. Її турбувало, що вона не зможе приховати відразу у власному голосі. Якби Джейкобу здалося, що в ньому звучить ворожість, він би захотів дізнатися, в чому річ, і вона змушена була б розповісти. Їй ніколи не вдавалося щось від нього приховати. А говорити про його книгу Гарпер зовсім не хотілося. Ба навіть думати про неї не хотілося. Вона була вагітною, її тіло вкривав займистий грибок і вона тільки-но дізналася, що Венеція палає, тож прогулянка на гондолі їй уже точно не світить. З усім, що коїлося навкруги, було трохи занадто очікувати від неї на літературну критику його гівняного роману.
Та він засміявся — грубо й нещасно — і цей звук змусив її забути про всю відразу. Принаймні поки. Якась її частина спокійно та відчужено подумала: «Істерика». Бог свідок — за останні півроку вона бачила такого вдосталь.
— Це найкумедніше, що я чув, оскільки гадки не маю, — відповів він. — Що трапилося? Ти маєш на увазі, окрім того, що весь світ палає? Чи окрім того, що п’ятдесят мільйонів людей по всьому світу перетворюються на полум’яні кулі? Ти дивишся FOX?
— Дивлюся. Що таке, Джейкобе? Ти плачеш. Щось сталося? — Воно й не дивно, що він зневажав її. Не минуло й десяти секунд, а вона знову почала хвилюватися за нього, а лишень п’ять хвилин тому раділа б, якби місяць його не чула. Її збентежило, що вона не здатна втриматися за свою лють.
— Ти бачиш це?
Вона втупилася в екран, де тремтіла зйомка якоїсь луки. На дальньому кінці поля стояли кілька чоловіків у жовтих дощовиках, гумових рукавицях по лікоть та протигазах, озброєні штурмовими гвинтівками «бушмастер». Висока жовкла трава хвилями звивалася під легеньким дощем. За чоловіками в дощовиках виднівся ряд дерев. На віддалі, зліва, було шосе. З’явилося й промайнуло авто, світячи фарами в напівсутінках.
— ...камера мобільного телефону, — якраз говорив телекоментатор. — Повідомляємо до вашої уваги, що зйомка містить сцени графічного насильства.
Навряд чи була потреба про це говорити. Цими днями графічне насильство було повсюди.
Вони виводили людей з лісу. Здебільшого дітей, хоча серед них траплялися й жінки. Деякі діти були голими. Одна з жінок також була оголена, хоча й притискала до себе сукню.
— Вони це всю ніч крутять, — сказав Джейкоб. — Новини смакують це. Поглянь. Поглянь на автомобілі.
З поля можна було добре розгледіти шосе. З-за рогу з’явилося чергове авто, а за ним — пікап. Обидві машини сповільнилися, проїжджаючи повз поле, а тоді знову прискорилися.
Жінок та дітей, яких вивели з затінку дерев, зігнали в тісний гурт. Дітлахи плакали. З відстані їхні голоси разом звучали, наче перший пронизливий вітерець осені. Одна з жінок узяла маленького хлопчика на руки й притулила до себе. Спостерігаючи за цим, Гарпер відчула, як її пронизало коротке, проте сильне відчуття дежа-вю, — неймовірна певність, що вона дивилася на себе саму десь у майбутньому. Бачила власну загибель.
Оголена жінка, яка стискала власну сукню, кинулася до одного з чоловіків у дощовику. Здаля здавалося, що її спину спочатку порізали, а тоді зашили блискучими золотистими нитками: драконячою лускою. Вона відпустила сукню й підступила, гола, до штурмової гвинтівки.
— Як ви смієте! — завищала жінка. — Пустіть нас! Це Амери...
Перша рушниця могла вистрілити й випадково. Щодо цього Гарпер була не певна. Та зрештою, вони привели їх на це поле, щоб розстріляти, тому якось хибно було думати, що когось застрелили випадково. Слово «передчасно», мабуть, пасувало для цього краще. Дуло рушниці зблиснуло. Оголена жінка продовжувала йти — один крок, другий, а тоді, гойднувшись, упала в траву й зникла.
Потому коротку мить — достатньої лише для того, аби перевести подих — панувала розгублена, спантеличена тиша. Чергове авто з’явилося й почало уповільнюватися.