Гарпер узяла пляшечку в руку і придивилася до будівлі Бакспортського торгового поста. Чорношкірий чоловік у фланелевій сорочці, з окулярами в золотій оправі на кінчику носа, позирав на неї з-за заставленого дрібницями вікна: різьблений з дерева лось, лампа з дерев’яною підставкою. Гарп здійняла руку на знак подяки. Чоловік кивнув, окуляри зблиснули, він відступив у пітьму.
Вона ввела Джону першу дозу: впорснула ліки йому до рота, а тоді дала аспірин. Тим часом інші вмостилися на узбіччі й пили ледь теплий суп, перехиляючи паперові миски до ротів.
Помаранчевий знак «ОБ’ЇЗД ДЛЯ ХВОРИХ» вказував на захід, на звивистий путівець, що вів геть від містечка Бакспорт. Вони зупинилися біля дерев’яних кóзлів («ХВОРИМ ДОРОГИ НЕМА»), щоб роздивитися алею, яка вела у місто, і далі — до морського берега. Дорога тягнулася в затінку кремезних густолистих дубів, а обабіч рясніли дво- і триповерхові будиночки в колоніальному стилі. Денний час уже збігав, тож Гарпер помітила в будинках запалене світло — електричне світло — і вуличний ліхтар, що відкидав блакитне металеве світіння.
— Господи, — промовила Рене. — Ми повернулись у частину світу, де є електрика.
— Та ні, — відказала їй Еллі. — Та частина світу лежить по інший бік цих кóзлів. Як думаєте, що станеться, якщо спробуємо туди ступити?
— Не знаю, і пробувати ніхто не буде. Рушимо за вказівниками й робитимемо, як сказано, — відповіла Гарпер.
— Ходіть-но сюди, — сказала Еллі, — східцями вперед і до бойні. Шикуємось рядочком, без штовхання.
— Якби нас хотіли вбити, то вони вже мали не одну нагоду, — відзначила Рене.
— Та ви на мене не зважайте, — сказала Еллі. — Я всього лише виснажений прокажений підліток.
27
Ніч вони провели у відкритому наметовому містечку, яке було спеціально позначене для використання інфікованими. Обабіч ґрунтової дороги, що вела до містечка, височіли дві величезні дерев’яні голови, вирізьблені за подобою благородних індійських вождів. Усе, як годиться: тужливі мудрі очі та оперені головні убори були на місці. Над входом висів банер, що проголошував: «ХВОРІ, ЛИШАЙТЕСЯ ТУТ. ВОДА, ХАРЧІ, ТУАЛЕТ».
Спали вони під столиками для пікніка, дощ дріботів по дерев’яних дошках, скрапуючи вниз, на них. Зате в містечку були біотуалети. Після тижня підтирання шматинами то була немислима розкіш. На подив Гарпер, Джон проспав усю ніч, груди рівномірно здіймалися і спадали, а на худому, зморшкуватому обличчі застиг вираз мрійливого спокою. Прокинувся він лише раз, коли Гарпер засунула шприц йому в рота, щоб порснути чергову дозу антибіотиків, та навіть тоді Джон лише видав кволий звук, здивовано хропнувши, а тоді знову повернувся до сну.
Вони пробули в наметовому містечку майже увесь ранок, вичікуючи, поки вщухне дощ. Той припинився десь по обіді, і вже невдовзі вони вирушили в дорогу. Прохолодний бриз розвівав листя на густих міцних дубах. На кожній вологій поверхні виблискували промінчики сонця, перетворюючи звичайне павутиння на заквітчане діамантами мереживо.
Гурт прямував за вказівниками «ХВОРИМ СЮДИ» на північ і схід — переважно на північ — повз ліс і озеро. Дорогою вони натрапили на складаний стіл, виставлений на узбіччі, на якому хтось поставив миску з поштучно загорнутим печивом «Орео», сталевий дзбан з благословенно прохолодним молоком та паперові стаканчики. Будинків поблизу не було видно. Столик самотньо стояв у кінці ґрунтової алейки, що вела назад до дерев.
— Свіже, — промовила Гарпер. Вона заплющила очі, насолоджуючись крижаним ковтком. — Усе це тут зовсім нещодавно розклали.
— Ні. Звісно ж, ні. Вони знають, що ми на підході, — прохрипів з полоза Пожежник. Гарпер ледь не викашляла молоко через ніс.
Наступної ж миті всі вони, поспинавшись навколішки, зібралися довкола полоза. Джон позирав на них з-під напівзаплющених повік, його підборіддя вкривала колюча щетина, а щоки позападали, аж стільки ваги він втратив. Його обличчя було мертвотного кольору, усмішка — ласкавою, проте кволою.
— Я від того молока і сам не відмовлюся, сестро Вілловз, — промовив він. — Якщо воно не завадить моєму одужанню.