— Ні, — втрутилася Рене. — Джоне, я розумію, до чого ти ведеш, але це не може бути Дон Льюїстон. Просто не може. Чотири тижні минуло. Не знаю, скільки потрібно часу, щоб дістатися морем з Портсмута до Мачіаза, але вже точно не місяць.
— Нам на шляху траплялися перепони, — спокійно відказав він. — Може, Донові теж.
Вони ще якусь мить постояли мовчки, а тоді Еллі розвернула полоз і рушила далі. Решта, одне по одному, рушили за нею, і зрештою Гарпер залишилася стояти сама, пильно вглядаючись у небокрай.
Онде. На самому горизонті. Крихітна біла тріска майоріла серед безмежної блакиті.
Уцяткована згори червоною крупинкою.
29
Того ранку, як вони натрапили дорогою на костур, до Мачіаза залишалося близько п’ятдесяти миль.
Відтоді, як Джон отямився й попросив склянку молока, минуло вже два дні. Еллі й далі тягла Пожежника на полозі — позаяк інших варіантів наразі вони не мали, — а Джон тим часом віднайшов свій голос, який тепер не стихав у безупинному потоці нарікань, варто лише було Еллі струснути його чи наскочити ношами на камінь. Бідкався він на все: сверблячку, до якої не міг дістати, біль у спині, сліпуче сонце.
— Ти мені більше подобався, коли вмирав, — промовила Еллі. — Не рюмсав стільки.
— Пильнуй, Еллі. Мені здається, ти онде проґавила вибоїну. А то гляди, зіб’єшся з темпу і почнеш мене тягнути нормально.
Еллі спинилася, виструнчилася і розім’яла спину.
— Перепочити тобі від мене захотілося? Дивись, бо добалакаєшся, розумнику. Будеш потім не радий. Мені здається, чи це справді те, що я думаю?
Костур був зіпертий на стовбур кремезного старого дуба, ще й обв’язаний червоною банданою, тож прогледіти його було неможливо: милиця з іржостійкої сталі, з підлокітником, оббитим жовтим поролоном. Ані записки, ані пояснень. Неподалік, за чепурним дерев’яним парканом, стояв білий котедж, проте вікна будинку були темні. Якщо за ними і спостерігали — а Гарпер була певна, що так і є, — вона гадки не мала, звідки.
Нік порозв’язував канати, які фіксували Джона на полозі, і допоміг йому підвестися. Еллі підтримувала Пожежника, поки він пробував костур однією рукою. Він примірявся, кульгаючи по колу. Саме тоді Гарпер помітила, що Рене на очі навернулися сльози.
— Стільки ласки, — промовила Рене. — Стільки людей турбуються про нас. Вони анічогісінько про нас не знають, лише бачать, що нам скрутно. Якось я читала роман Кормака Маккарті, про кінець світу. Там люди полювали на собак, одне на одного, підсмажували немовлят, словом — суцільний жах. Але доброта, вона як хліб для душі. Заповнює порожнечу, яка сидить всередині нас.
— Або вони просто хочуть, щоб ми чимшвидше забралися, — сказала Еллі. — Що скоріше ми це зробимо, то безпечніше їм буде.
— Важко розгледіти злий помисел у всій тій їжі, що вони лишали для нас. Суп, глеки з молоком. Я просто навіть уявити собі не можу якогось лихого наміру в тому, щоб забезпечувати нас нескінченим запасом провізії.
— Ага, Гензель і Ґретель теж не могли, — докинув Пожежник. — То як, кульгаємо далі? Гадаю, що час мені уже розім’яти здорову ногу.
30
Вистачило Джона всього на п’ять хвилин: по тому він усівся на узбіччі відхекуватися, зблідлий та спітнілий, здригаючись усім тілом. Він неохоче погодився знову влягтися на ноші. Мову йому, здавалося, відібрало — на кожен бугорець, що траплявся дорогою, він лише мовчки зціплював зуби.
Вранці наступного дня Пожежник прошкандибав самотужки вже цілих півгодини, а тоді ще двадцять хвилин — увечері. Ще за день йому стало навіть краще, і він самостійно йшов майже весь ранок.
На четвертий день відтоді, як вони знайшли костур, він самостійно прокульгав від сніданку й до самого обіду, спинившись відпочити лише тому, що Гарпер наполягла. Обід складався з м’якеньких шоколадних кексів і сендвічів з болонською ковбасою, загорнутих у вощений папір. Хтось лишив харч у пластиковому пакеті, повісивши його на поштову скриньку, що стирчала на початку гравійної під’їзної доріжки. Гарпер розгорнула один із сендвічів і принюхалася. Від нього віяло ледь відчутним ароматом зіпсутості, наче від пітних кросівок.
Для початку вони вирішили обмежитися кексами. Утім, пакет Гарпер забрала з собою, і пізніше, десь по обіді, мимоволі стала нишпорити в ньому, шукаючи сендвіча.
— Сподіваюся, тобі потім не буде зле, — зауважила Рене. — Ти вже аж на дев’ятому місяці.
— Дев’ять місяців плюс тиждень. Тому я і їм, — пояснила Гарпер. — Нічого не можу з собою вдіяти.