— Медичної літератури я вже давненько не читала, та з того, що чула востаннє, випливала гіпотеза, що діти, яких народили заражені лускою матері, самі навряд чи будуть інфікованими.
— Боюся, моя обізнаність у медицині обмежується накладанням пластирів на подерте коліно моєї восьмирічної доньки.
— Але ж на острові мусили народжуватися діти, якщо там майже сімсот людей. Хіба ні?
— Чого не знаю, того не знаю! — бадьоро відповів Джим.
Дерева почали розступатися, праворуч Гарпер розгледіла зарості високої трави, ділянку, вкриту вологим піском, а звіддаля — морську поверхню. По інший бік затоки стояв маяк, ковзаючи світлом ліхтарям океанськими хвилями. Він справді чимось нагадував Гарпер свічку на воді, товсту білу свічу, з тих, що запалюють дітлахам на їхній перший день народження.
— Дитина народжується незараженою, — знову почала Гарпер. — Я б хотіла взяти участь в обранні прийомної сім’ї.
— Мені про це не відомо нічого. Не чув, щоб хтось приймав до себе хворих немовлят.
— Він не буде хворим, — повторила вона, відчуваючи, що Джим не вловлює найважливішого.
Усмішка Джима розтягнулася ширше, захована за чистою лицьовою панеллю комбінезона.
— Це хлопчик? Ви впевнені?
— Так, — відповіла Гарпер. Щодо цього вона мала певність.
Вона очікувала від нього якоїсь відповіді, але Джим знову змовк. Гарпер захотіла облишити цю розмову, міркуючи, що краще буде вирішувати це питання на місці, з медперсоналом острова. Дерева лишилися позаду, а вони їхали далі й далі. Праворуч промайнув пошарпаний паркан з дощок та колючого дроту. Звіддаля Гарпер бачила яскраво підсвічений смугастий тент. Їй на думку спали містечкові ярмарки; там обов’язково мусив бути таз, у якому бовтатимуться яблука, а ще ятка, де можна купити карамельну кукурудзу.
Вони наближалися до шатра, і трава ліворуч рідшала: попереду Гарпер відкрилася вузька доріжка, що бігла паралельно стежці, якою вони їхали. Там, трохи збоку від смугастого тенту, була парковка, на якій стояло кілька автівок. Запах судна Гарпер відчула ще до того, як побачила його: нудотний запах дешевого дизельного пального. Шлунок різко скрутило. Коли до пропускного пункту лишалося лише кількасот футів, вона помітила пірс у кінці мису і брудний рибацький траулер, на борту якого чепурненьким курсивом було виведено «МЕҐҐІ АТВУД». Рампою до палуби судна тягали картонні коробки чоловіки в суцільних біозахисних костюмах.
Під напнутим шатром стояло кілька довгих складаних столів. Залізні труби, що тягнулися угорі, було прикрашено різдвяними гірляндами, які створювали химерну святкову атмосферу. Всередині ледве вистачало місця: дев’ять чи десять людей у жовтих гумових костюмах рухалися між столами. На газовому пальнику в кутку парував сталевий казанок.
— У них є какао, — сказав Джим. — А ще печиво. І смачнюща тушкована індичка. Всі як слід наїдаються, перш ніж вирушити в дорогу.
Гарпер розвернулася до Ніка, жестами ділячись із ним добрими новинами.
Хлопчик усміхнувся і відповів до неї:
«Поглянь на ліхтарики! Ми наче у Санти вдома! Дісталися аж самого Різдвяного краю!»
«Гадаю, ти мав на увазі Північний полюс», — зітхнула Гарпер. Проте Нік її вже не слухав — він витягнув голову і зазирав до шатра.
Джим під’їхав джипом до ділянки з витоптаною травою і спинив авто, заглушивши двигун. Вони гуртом рушили за ним у шатро під мерехтіння святкових вогників.
— Знайомтеся з волонтерами, — мовив чоловік.
Серед волонтерів були самі жінки, більшість середнього віку, або навіть і старші. Вони нагадували Гарпер тих бадьорих хазяйновитих панянок, що організовують у місті церковні прийоми, частуючи усіх своєю фірмовою печеною квасолею. Джим провів біженців до складаних столів, де на них чекала перша жінка, тримаючи планшетку з необхідними паперами. Крізь панель на гумовій масці було видно її енергійну усмішку. Помітивши серед гурту прибулих маленького хлопчика, жінка аж розквітла від утіхи.
— Здоровенькі були! Оце вже находилися, так находилися! Ви певно ви-мучені! Мене звуть Вів’єн, я занотую ваші дані. Тоді зробимо кожному з вас по знімку, це для сайту, а потім випишемо вам посвідки на житло і забезпечимо деякими запасами в дорогу.
— Маю надію, той суп туди теж потрапить, — сказала Рене. — Пахне так добре, що мені аж паморочиться.
Гарпер теж відчувала запах супу: аромат курячого бульйону та тушкованої моркви, що змішувався з масним смородом човна. Вона ледве стримувалася, щоб не зблювати. А ще Гарпер ніяк не могла примиритися з думкою, що їй вистачило розуму вкусити того гнилого сендвіча. Хоч крихта здорового глузду мала ж у неї лишитися, якщо вже забракло самоконтролю. Вона дозволила вагітності перетворити себе на бридку свинюку й тепер дістала по заслузі. Гарпер була впевнена, що її знудить, от тільки ще не знала, коли саме.