— Ти добре знала, що працювати в тому шпиталі небезпечно, але тобі так і кортіло почуватися важливою. Є в тебе цей пунктик, Гарпер. Ця потреба, щоб хтось тебе обійняв. Ти вічно шукаєш нагоду побути зі скривдженими, заклеїш їм пластирем болячку й маєш дешеву прихильність задарма. Тому ти й стала шкільною медсестрою. У малого з подряпаним коліном легко видавити цьом. Діти кого хочеш полюблять, якщо їм дати льодяник за пенні та заклеїти пластирем вавку.
Від розбещеної люті, що бриніла в його голосі, їй відняло мову. Вона ніколи раніше не чула від нього подібного.
— Вони були в розпачі, — відказала Гарпер. — Потребували кожної медсестри, яку тільки могли знайти. Шпиталь звертався до вісімдесятип’ятирічних сестер, які вже давно були на пенсії. Я не могла просто сидіти вдома, дивлячись по телеку, як помирають люди і нічого не робити.
— Нам треба вирішити, — промовив він. Майже проскиглив. — Я не хочу згоріти нахер живцем. Чи щоб мене вполювали та пустили на м’ясо десь у полі, поки я благатиму пощади.
— Якщо ти не спиш, це може пояснити високу температуру. Ми не знаємо напевне, чи ти хворий. Часом гарячка вказує на початок інфекції, але не завжди. Навіть не зазвичай. У мене гарячки немає. Мені потрібно, щоб ти надіслав знімок своєї ступні.
Почувся незграбний стукіт, приглушені удари, тоді клацання — звук знімку з камери телефону. П’ятнадцять секунд нічого не було чути, окрім його втомленого, жалюгідного дихання.
Їй надійшов знімок темної оголеної ступні, простягненої на якійсь робочій клейонці. Зверху ступня виглядала як суцільне криваве садно.
— Джейку, — промовила вона. — Що це таке?
— Я намагався відшкребти її, — відповів він. Його голос був майже похмурим. — У мене стався зрив. Я шкріб її наждаком.
— Ще смуги в тебе на тілі є?
— Я знаю, на що воно було схоже, до того як мені зірвало дах.
— Цю штуку не можна шкребти, Джейку. Це те саме, що шкребти сірникову коробку. Залиш її в спокої, — вона опустила телефон і знову поглянула на знімок ноги. — Я хочу побачити ще смуги, перш ніж ти остаточно накрутиш себе, що маєш драконячу луску. На початку досить важко розрізнити синець від смуги, але якщо ти даси її спокій...
— Нам треба визначитися, — сказав він знову.
— Визначитися з чим?
— Як ми помремо. Як ми це зробимо.
По телевізору крутили сегмент про далматинців — жінок та підлітків, які готували обіди та кекси бригадам пожежників-добровольців.
— Я не збираюся себе вбивати, — сказала Гарпер. — Я тобі вже це казала. У мене під серцем дитина, і я маю намір її народити. Я можу зробити кесареве в березні наступного року.
— Березні? Зараз вересень. У березні ти вже купкою жаринок будеш. Чи живою мішенню для кремаційного загону. Хочеш померти, як ті люди в полі?
— Ні, — стишено відповіла Гарпер.
— Я знаю, що ти зі мною зробила, — докладаючи зусиль, він уривчасто видихнув повітря. — Я знаю. У мене постійно обсипає жаром руки й ноги. Мені подобається, що ти зробила свою роботу настільки суспільно свідомою, настільки зріднилася з громадою, навіть якщо це було лише спробою задовольнити власний нарцисизм. Треба було тоді оточити себе плаксивими дітлахами. Через те приємне відчуття, коли ти витираєш їм сльози. Не існує безкорисливих вчинків. Коли люди роблять щось для навколишніх, це завжди має якісь особисті психологічні причини. Але мене досі трохи нудить від того, наскільки ти зациклена на власних потребах. Тобі навіть байдуже, скільком людям передасиш хворобу. Поки ніщо не відриватиме тебе від манії врятувати ще одне дитя.
Він намагався її спровокувати на сварку, змусити казати речі, про які вона потім шкодуватиме. Гарпер взяла інший напрям.
— Цей жар. Такого я раніше не чула. Це не симптом...
— Це не твій симптом. Він мій. Не роби вигляду, наче ти сраний лікар. Срана магістерка з медичного догляду, і три роки роботи в початковій школі не роблять з тебе доктора, чорт, Хауса. Ти витираєш піт з верхньої губи лікаря, коли він закінчує операцію, і струшуєш член, коли він відлив.
— Може, тобі варто прийти додому. Я можу оглянути тебе, не торкаючись. Може, мені вдасться тебе переконати.
— Я почекаю, — відказав він. — Поки не впевнюся. А тоді повернуся додому. І тобі краще там бути. Бо ти обіцяла.
— Джейкобе, — сказала вона, але він уже поклав слухавку.
11
Одного спекотного сірого ранку, за кілька днів після останнього дзвінка Джейкоба, електрики знову не стало, але цього разу з кінцями.