— Їм потрібні були медсестри. А я якраз медсестра. Конноре. Я можу жити з цим місяці. Місяці. Достатньо довго, щоб дитина народилася з кесаревим. Я хочу, щоб він залишився з тобою та Лінді, коли мене не стане. — Думка про Лінді як матір її ненародженої дитини не тішила, та вона примусила себе про це не думати. Принаймні з Коннора був би хороший батько: люблячий, терплячий, веселий і трохи старомодний. А для важких часів у її дитини буде «Портативна мама».
— Гарпер. Гарпер, вибач. — Голос у нього був напружений, він говорив ледь не пошепки. — Це несправедливо. Ти завжди така чемна з людьми. Це просто несправедливо.
— Тс-с. Тс-с, Конноре. Ти потрібен цьому маляті. І мені потрібен.
— Атож. Ні. Тобто — хіба тобі не краще звернутися до лікарні?
— Не можу. Не знаю, як у Нью-Йорку, а тут, у Нью-Гемпширі, вони відправляють хворих до карантинного табору в Конкорді. Це нехороше місце. Там не надають медичної допомоги. Навіть якщо дитя виживе, я гадки не маю, що з ним там зроблять. Де розмістять. Я хочу, щоб дитя було в тебе, Конноре. У тебе та Лінді. — Навіть вимовляти ім’я Лінді було важко. — Та й крім того, коли людей зі спорою збирають гуртом, це інколи призводить до ланцюгової реакції. Тепер ми це знаємо. Ми спостерігали це в шпиталі. Потрапити до табору, повного інфікованих людей, дорівнює смертному вироку. Для мене та, швидше за все, для дитини.
— А як щодо нашої дитини, Гарпер? — різкий і гучний, пролунав голос Лінді. Вона підняла другу слухавку. — Вибач. Ти, чорт, вибач, що я почуваюся зле. Я навіть уявити не можу, через що ти зараз проходиш. Але Гарпер. У нас трирічна дитина. А ти хочеш, щоб ми переховували тебе? Хочеш, щоб ми взяли тебе до себе й ризикували заразити власну дитину? Себе?
— Я можу пожити в гаражі, — прошепотіла Гарпер, та навряд чи Лінді почула.
— Навіть якщо ти не заразиш нас, що як хтось дізнається про все? Що тоді буде з Коннором? Зі мною? Вони закривають людей, Гарпер. Ми, мабуть, тільки розмовляючи з тобою, вже порушили десь шість федеральних законів, — сказала Лінді.
Заговорив Коннор.
— Лінді, поклади телефон. Дай поговорити з сестрою.
— Нічого я не покладу. Ти не прийматимеш цього рішення без мене. Я не збираюся давати їй підмовити тебе ризикувати нашими життями. Хочеш побачити, як наш хлопчик нахер живцем згорить? Ні. Ні. НЕ БУТИ цьому.
— Лінді. Це особиста розмова. — сказав, проскигливши, Коннор. — Це стосується лише мене та Гарп.
— Коли справа заходить про рішення, які впливають на безпеку нашої дитини, це стосується не лише вас, це стосується Лінді, — заговорила вона. — Я поклала б життя за будь-кого з вас, та я не ризикуватиму життям власного сина. І несправедливо мене просити про таке. Бути героєм вже не варіант, коли в тебе маленька дитина. Я це знаю, і Гарпер, і ти теж це знаєш. Якщо ти цього не знала до вагітності, знаєш тепер. Ти хочеш, щоб твоє дитя було в безпеці. Я розумію, бо хочу того ж для свого. Мені шкода, Гарпер. Правда. Та ти свій вибір зробила. Ми робимо свій. Він, може, і не героїчний, але вбереже нашого хлопчика, поки все це не закінчиться.
— Лінді, — почав благати Коннор, хоча про що саме, Гарпер не була певна.
Бо Лінді була жахливою, жахливою людиною. З тих, кому подобалося бути матір’ю лише тому, що це давало змогу знущатися з чоловіка й дитини. Усе, що стосувалося її, було бридким — від гидкого гачкуватого носа та маленьких гидких цицьок до гидкого пронизливого голосу... але вона мала рацію. Тепер Гарпер була зарядженою зброєю, а зарядженій зброї не місце поряд з дитиною. Вже не вперше на думку їй спало, що обрати життя якоюсь мірою було страшним вчинком — вчинком, породженим чванливою, навіть убивчою пихою. Її смерть тепер стала певністю, і вона відчувала, що тепер все зводилося до того, щоб не забрати нікого з собою. Не поставити нікого під загрозу.
«Та дехто вже в небезпеці. У небезпеці маля».
Гарпер заплющила очі. На журнальному столику горіла пара свічок, і крізь повіки вона могла розгледіти їхнє тьмяне, хворобливо червоне сяйво.
— Конноре, — промовила Гарпер. — Лінді права. Я не подумала як слід. Я просто налякана.
— Ну звісна річ, — сказала Лінді. — Ох, ну звісна річ, Гарпер.
— Помилкою було питати про це. Я надто довго пробула на самоті — Джейкоб пішов ще минулого місяця, тому він би цього теж не зрозумів. Якщо довго пробути наодинці, у голову будуть лізти справді гнилі ідеї.
— Тобі слід подзвонити батьку, — мовила Лінді. — Ввести його в курс справ.