— Що? — вигукнув Коннор. — Господи, татові не можна про це знати! Це його доконає. У нього минулого року був серцевий напад, Лінді. Хочеш, щоб ще один стався?
— Він розумний чоловік. Може, у нього будуть якісь думки. Та й, окрім того, ваші батьки мають право знати. Саме Гарпер мала б пояснити їм те становище, у якому всі ми через неї опинилися.
— Якщо це не зупинить йому серце, то вже точно розіб’є, — забелькотів Коннор. — Лінді. Лінді.
— Може, ти й права, Лінді, — промовила Гарпер. — Ти найпрагматичніша з нас. Можливо, з часом мені доведеться зателефонувати татові й мамі. Та не сьогодні. У мене на телефоні залишилося лише три відсотки зарядки, тож я не хочу втратити зв’язок одразу після того, як повідомлю їм кепські новини. Я хочу, щоб ти пообіцяла, що даси мені повідомити їм. Я не хочу, щоб вони почули це від тебе й не змогли потім зі мною зв’язатися. Та зрештою, як ти і сказала: усе це через мене, мені й нести тягар відповідальності.
Гарпер не мала наміру дзвонити батькам і казати їм, що вона, швидше за все, помре менш ніж за рік. Нічого доброго з цього не вийде. Їм було за шістдесят, і вони застрягли в Господній чекальні, більш відомій як Флорида. Звідти вони їй ніяк не могли допомогти, і так само вона не могла дістатися їх; усе що було в їхніх силах, це передчасно почати оплакувати її, а сенсу в цьому Гарпер не вбачала.
Проте ніщо так не примирювало Лінді, як визнання кимось її правоти, і коли вона знову заговорила, її голос зазвучав тихо й спокійно.
— Ну звісно ж, саме тобі слід їм про це сказати. Повідомиш їм, коли зможеш і будеш готова. Якщо їм треба буде з кимось поговорити, ми зробимо все від нас залежне, щоб їх заспокоїти. — Збентеженим, спантеличеним тоном вона додала: — Може, це стане тим, що нарешті поріднить мене й твою матір.
Ось і визирнув сонячний промінчик, подумала Гарпер. Може, їй і судилося згоріти живцем, та принаймні це дасть Лінді змогу зблизитися зі свекрухою.
— Лінді? Конноре? Телефон зараз накриється, і я не певна, коли знову зможу вам подзвонити. У будинку вже декілька днів немає електрики. Можна я побажаю на добраніч Коннору-молодшому? Він вже мав би вкладатися.
— Ох, Гарпер, — промовив Коннор. — Я навіть не знаю.
— Ну звісно ж вона може побажати йому на добраніч, — заговорила Лінді, тепер уже на її боці.
— Гарп, ти ж не будеш казати малому, що хвора, правда?
— Ну звісно ж не стане, — відказала Лінді.
— Я... я сумніваюся, що варто казати йому ще й про дитину. Не хочу, щоб він забив собі в голову, що скоро матиме... Господи, Гарпер. Це справді важко. — Здавалося, він силкується, щоб не заплакати. — Хотів би я обійняти тебе зараз, Сестричко.
— Я люблю тебе, Коне, — сказала вона. І хай що собі Джейкоб думав про ці три слова, вони досі важили для Гарпер багато. Ці слова були найближчою подобою заклинання, відомою їй, бо мали в собі силу, якої бракувало іншим.
— Я дам слухавку молодшому, — сказала Лінді ніжним, стишеним голосом, наче заговорила в церкві. Почувся пластиковий шурхіт, коли вона поклала другу слухавку.
Заговорив її брат.
— Не злися. І не зненавидь нас, Гарпер. — Він теж говорив пошепки, у його голосі виразно чувся смуток.
— Я б ніколи не змогла, — відповіла вона брату. — Турбуйтеся одне про одного. Те, що сказала Лінді, це лише правда. Ви все правильно робите.
— Ох, Гарп, — сказав Коннор. Він зробив глибокий, здавлений від сліз подих. — А ось і малий.
На якусь мить, поки він передавав слухавку, запала тиша. Може, тому, що було так тихо, Гарпер почула шум на вулиці — шурхіт гравію та гуркіт великої вантажівки, що неслася дорогою. У ці дні вона відвикла чути звуки транспорту після настання темряви. Було введено комендантську годину.
— Привіт, Гарпер, — заговорив Коннор-молодший, повернувши її думками до світу по той бік слухавки.
— Привіт, молодший.
— Татко плаче. Каже, об сьось головою вдарився.
— Цьомни, і йому покращає.
— Гаразд. Ти плачеш? Чому і ти плачеш? Ти теж вдарилася головою?
— Так.
— Усі б’ються головою!
— Така от видалася нічка.
Щось грюкнуло. Коннор-молодший заплакав.
— Я щойно вдарився головою!
— Не роби так, — відказала Гарпер.
Вона подумки відмітила, відсторонено та напівсвідомо, що велика вантажівка, яку вона чула раніше, і досі була надворі. Досі гуркотіла.
Знову щось грюкнуло.
— Я знову вдарився головою! — вдоволено проказав Коннор. — Ми всі б’ємося головою!