— Більше не треба, — відповіла Гарпер. — А то ще голова розболиться.
— А вона вже розболілася, — сказав він з превеликою втіхою.
Вона поцілувала слухавку з гучним вологим «чмок».
— Я поцілувала телефон. Відчув?
— Ага! Відчув. Дякую. Я вже краще почуваюся.
— Добре.
Дверний молоток гупнув об двері. Гарпер підірвалася з дивану, перелякана, наче почула на вулиці постріл.
— Ти знову вдарилася головою? — запитав молодший. — Я почув, як сильно гепнуло!
Гарпер зробила крок у бік вхідних дверей. Їй спало на думку, що вона йде в хибному напрямку — варто було б піти до спальні по саквояж. На думку не приходила жодна людина, яка б могла так пізно завітати до неї. І якій Гарпер була б рада.
— Хочеш, я цьомну, щоб стало краще? — запитав Коннор-молодший.
— Аякже. Цьом, щоб стало краще, і цьом на добраніч.
Вона почула як він, плямкнувши, цьомкнув слухавку. А тоді Коннор-молодший заговорив ніжним, майже сором’язливим голосом:
— Ну от. Має спрацювати.
— Спрацювало.
— Мені вже час. Треба чистити зубки. А тоді казочка.
— Тоді біжи по казочку, молодший, — промовила вона. — Добраніч.
Вона почула з коридору незнайомий звук: рипучий брязкіт, клац-клац. Приглушений бам. Вона чекала, поки Коннор-молодший побажає їй на добраніч у відповідь, та цього так і не сталося, і зрештою до неї дійшло, що тиша на тому боці слухавки була тепер інакшою. Опустивши телефон, вона побачила, що він сів. Закінчився весь заряд батареї. Тепер ним хіба стос паперу притискати.
Знову почувся скрипучий «клац-клац-бам».
Гарпер увійшла до переднього залу, але спинилася за два ярди від дверей, дослухаючись до тиші.
— Хто там? — запитала вона.
Двері відчинилися на чотири дюйми, перш ніж ланцюг знов зарипів і брязкнув. Джейкоб зазирнув крізь просвіт до коридору.
— Гарпер, — заговорив він. — Гей, може впустиш? Я хочу поговорити.
13
Вона стояла біля входу до вітальні, роздивляючись із коридору той шматочок Джейкоба, який прозирав крізь просвіт між дверима та рамою. Його довге змарніле обличчя вкривала чотириденна щетина. Іноді вони говорили, як це часом буває, про те, хто зіграв би їх в екранізації їхнього життя (чого б це комусь спало б на думку знімати екранізацію життя медсестри з початкової школи та телефонного оператора Департаменту громадських робіт, було зовсім іншим питанням). Його вона бачила у виконані Джейсона Патріка чи, може, молодого Джонні Деппа — когось смаглявого та жилястого, здатного стати в стійку на руках, але й такого, хто б не гребував писати вірші час від часу. Саме зараз він виглядав як Джейсон Патрік або Джонні Депп у стрічці про героїнщика. Його очі гарячково блищали на липкому від поту обличчі. (Підібрати виконавицю Гарпер було значно простіше — Джулія Ендрюс, ніяк інакше. Джулія Ендрюс у свої двадцять вісім. І зовсім не тому, що вони були хоч чимось подібні, а просто через те, що жодних інших варіантів Гарпер навіть розглядати не хотіла. Якби їм не вдалося дістати двадцятивосьмилітню Джулію Енрюс, довелося б скасовувати проект).
Додому він дістався не на своєму велику. Позаду нього, побіч тротуару, стояла мирно припаркована одна з міських вантажівок — гарбузового кольору 2,5-тонний «фрейтлайнер» з прилаштованим спереду снігоочисним плугом, пошарпаним й почорнілим від частого вжитку. Вантажівки з плугами ганяли день і ніч, прибираючи уламки з доріг. Постійно десь там палало авто, яке треба було прибрати.
Вона попрямувала вперед коридором, обхопивши себе руками. Повітря, що йшло крізь прочинений дверний отвір, було прохолодним і несло запах осені — той кисло-солодкий аромат яблук і опалого листя з нотками диму. Завжди диму.
— Варто було подзвонити, — сказала вона. — Я не знала, що ти збираєшся зайти. Уже готувалася вкладатися. Певно, я тебе навіть не почула б.
— Я б якось пробрався. Може, вибив би шибку.
— Добре, що не вибив. У бойлері закінчилося мастило. Будинок і так важко опалювати, навіть без вибитих шибок. Надворі починає холоднішати.
— І не кажи. Не хочеш мене впустити?
Відповіді на це питання в неї не знайшлося, навіть для себе.
Гарпер воліла би, щоб він прийшов удень. Вона легко могла собі уявити, як відсмикує ланцюжок у яскравий, сонячний день. Та з жовтневою темінню, що згущалася за його спиною, і жовтневою прохолодою, яка віяла з прочинених дверей, було неможливо не думати про їхню останню розмову і його обіцянку повернутися додому, що прозвучала майже як погроза.
Вони глибоко вдихнула й промовила: