— Як у тебе справи?
— Краще. Значно краще. Вибач, що налякав тебе.
Він обдарував її винуватим виразом обличчя з-під довгих, майже дівочих вій.
— Як щодо спори? Ти хвилювався, що захворів. Нові мітки на тілі проступали?
— Ні. Нічого. Я запанікував. Мені дах зірвало. Жодних виправдань. Зі мною все гаразд — якщо не рахувати невиліковний приступ сорому. Драконяча луска в тебе, але саме я поводився, як... як... — він відвів погляд убік, до свого «фрейтлайнера», а тоді промовив: — Прокляття. Мені піти? І повернутися завтра? Я просто хотів побалакати про все. Мною раптово оволоділо нестримне бажання переконати власну дружину, що я не істеричний шмат лайна.
— Я теж хочу поговорити. Думаю, нам слід це зробити.
— Справді? — запитав він. — Про дитя? Якщо ми збираємося це зробити — якщо справді плануємо заводити дитину — нам потрібен план. Березень ще ой як не скоро. То може ти все ж таки відчиниш цей ствол? Я змерз.
— Зачекай, — відповіла вона.
Гарпер зачинила двері й поклала руку на ланцюжок. Провела ним крізь щілину, до круглого отвору, а тоді спинилася, програвши подумки все щойно сказане ним. Їй щось вчулося. Власні вуха зіграли з нею злий жарт.
— Джейкобе, — промовила вона, тримаючи ланцюжок на місці. — Ти щось сказав про ствол?
— Що? Ні. Ні. Я не... то ти мене впустиш? Бо я тут відморожу свою малу вузьку дупу.
Вона поглянула крізь вічко. Він стояв дуже близько, тож їй було видно лише його праве вухо й частину обличчя.
— Джейкобе. Ти мене трохи лякаєш. Покажи, будь ласка, свої руки.
— Гаразд. По-моєму, це ти зараз поводишся як параноїк, але гаразд. Дивись. Ось мої руки.
Він відступив крок від дверей і простягнув руки в обидва боки.
Його ліва нога підскочила й понеслася до дверей. Ланцюг вискочив зі щілини. Двері заїхали їй по обличчю; затинаючись, вона відступила назад і завалилася на підлогу.
З глибокої кишені його спортивок виринула рука зі зброєю — маленьким револьвером. Він не став наводити його на неї. Чоловік зайшов у двері і ліктем зачинив їх по собі.
— Я хочу, щоб усе пройшло по-доброму, — промовив Джейкоб. Він підняв вільну руку, повернувши її долонею, ніби переконуючи в благих намірах.
Вона звелася навкарачки і почала відповзати від нього, намагаючись піднятися.
— Зупинися, — наказав він.
Але Гарпер не спинилася. Їй здавалося, що вона зможе доповзти до рогу, дістатися кухні, спуститися сходами до підвалу, а тоді втекти через задні двері. Коли вона підвелася, він вдарив її по лівій нозі, ззаду, під коліно, і вона знову звалилася на долівку.
— Моя маленька, припини, — промовив він. — Досить.
Жінка повернулася на бік. Джейкоб стояв над нею з револьвером у руках і спантеличено дивився.
— Зупинися, — повторив він. — Я не хочу, аби усе було саме так. Хочу, щоб усе сталося, як ми й домовлялися. Щоб усе було по-доброму.
Вона знову почала повзти. Коли він ступив крок до неї, вона вхопилася за бічний столик, на якому стояла дерев’яна лампа, і шарпнула його, намагаючись жбурнути в Джейкоба. Він відкинув його вбік, ледве глянувши — його погляд був прикутим до неї.
— Прошу, — сказав він. — Я не хочу робити тобі боляче. Мені стає зле від самої думки про це.
Він простягнув ліву руку, пропонуючи допомогти підвестися. Коли вона не стала її приймати, він нахилився вперед, вхопив її за плече та рвучко поставив на ноги. Щосили пручаючись, вона намагалася вирватися. Тоді він смикнув її, і вона поточилася на нього, припавши чоловіку до грудей. Він ухопив її в обійми, міцно затиснувши.
— Прошу, — провадивав Джейкоб, намагаючись її втримати. — Будь ласка. Я знаю, тобі страшно. Мені теж страшно. Ми маємо повне право боятися. У нас обох ця штука, і ми помираємо. — Револьвер впинався їй у спину. Футболка задерлася, і вона відчувала холодний доторк металу. — Я хочу, щоб усе було, як ми й домовлялися. По-доброму. Щоб усе було лагідно й легко. Я не хочу скінчити в розпачі, наляканий і весь у сльозах. І щоб ти так померла я теж не хочу. Я занадто тебе обожнюю.
— Не торкайся мене, — заговорила вона. — Ми не знаємо, чи ти хворий. Я не хочу тебе заразити.
— Я знаю. Знаю, що хворий. Знаю, що помру. Ми обидва помремо. Питання лише, як саме.
Ослабивши хватку, він почав цілувати її — ніжно, пристрасно. Цілував її волосся. Її чоло. Коли вона заплющила очі, він поцілував її повіки, кожну, а вона затремтіла.
— Тобі не слід мене цілувати, — прошепотіла вона.
— Як мені втриматися, щоб не цілувати тебе? Це найсолодше, що я колись робив.