— Отче, я, мабуть, не так зрозумів план, — промовив хлопчик. — Мені здавалося, що ви пішли по медсестру, а не людину, якій вона потрібна, — його погляд ковзав з одного обличчя на інше; він усміхнувся, дещо стурбовано. — Щось я не бачу Еллі.
— Ми почули гучний тріск, неймовірний гамір безглуздого насильства та безтямного руйнування, — відповів йому Отець Сторі. — Певна річ, Еллі кинулася йому назустріч. Спробуй не хвилюватися, Майкле. З нею Пожежник.
Майкл кивнув, тоді, майже поштиво, нахилив голову у бік Гарпер. Його очі світилися запалом невинності, наче в людини, котра пізнала Спасіння.
— Мої вам вітання. Ми тут усі друзі, сестро. Тут ваше життя розпочнеться наново.
Вона всміхнулася у відповідь, не знаючи, як відповісти, і за якусь мить для цього вже було пізно — Бен та Рене потягнули її вперед. Коли Гарпер озирнулася, хлопець уже зник в автобусі.
Отець Сторі збирався було покласти жуйку знову до рота, та перехопив погляд Гарпер.
— А. Нав’язлива звичка. Підхопив її, читаючи Семюела Беккета. Час від часу кладу собі камінець до рота, щоб мовчати й дослухатися. Я кілька десятиліть викладав у приватній школі, а коли навколо вештається стільки молоді, важко втриматися, щоб не читати їм моралі.
Вони рушили звивистою стежкою крізь укриту листям темряву, повз висохлий басейн та стрільбище, де мідні патрони тьмяно виблискували серед опалих листків. Місцина мала вигляд давно закинутої — але цю видимість, як дізналася згодом Гарпер, вдавалося підтримувати не без зусиль.
Нарешті вони дісталися вершини пагорба. По інший бік схилу, в неглибокій, трав’янистій луці, погляду відкрилося футбольне поле, де діти галасували й ганялися за м’ячем, який світився слабким, моторошним зеленим сяйвом — наче привид. Далі, крізь дерева, виднівся довгий елінг і хвиляста темінь моря.
Каплицю було розташовано праворуч, на віддалі від дороги. Вона містилася в дальньому кінці саду скульптур, з вкритих мохом дольменів та високих монолітів. Цей Парк монументів видавався дивною, примітивною сторожею, яку виставили перед цілком сучасною церквою, з високою дзвіницею та яскраво червоними дверима. Церква, можливо, і є місцем поклоніння, але сад скульптур виглядав радше як місце жертвоприношення.
Увагу Гарпер привернув гурт із шістьох підлітків, які сиділи на колодах, на розі просторої комори, що виявилася кафетерієм. Вони зібралися довкола багаття, яке палахкотіло незвичним рубіновим відтінком червоного, наче полум’я просвічувало крізь червонясте скельце.
У хвилястому багряному світлі, бринькаючи на укулеле, гойдалася струнка красуня. На перший погляд то могла бути близнючка Еллі. Але ні, вона була старшою, з вигляду їй було трохи більше двадцяти років. Голова в неї була так само поголена, хоча на лобі й збереглося одне-єдине пасмо волосся, схоже на велику чорну кому. «Тітка», — подумалося Гарпер.
Вона заохотила решту підспівувати їй. Їхні голоси спліталися, наче пальці коханців. Дівчина співала стареньку пісню U2, про те, як вони були одним цілим, але не тим самим, і як вони й далі будуть разом. Коли Гарпер проминала їх, жінка з укулеле підвела погляд і усміхнулася до неї; її очі сяяли яскраво, наче золоті монетки, і саме тоді Гарпер побачила, що ніякого багаття немає. Світло йшло від них. Усі вони були вкриті звивинами й петлями драконячої луски, яка жевріла, наче флуоресцентна фарба під чорним світлом, галюциногенна суміш червоного вина та блакитного полум’я паяльної лампи. Коли кожен з них розтуляв рота, щоб заспівати, Гарпер мигцем помітила світіння цієї фарби у них в горлянках. Вони здалися їй чайниками, повними жаринок.
Гарпер подумала, що ніколи не бачила чогось настільки прекрасного та моторошного. Вона затремтіла, якусь мить відчуваючи власне тіло під одягом, наче хтось ніжно проводить пальцями по лініях драконячої луски на її шкірі. Вона похитнулася, в голові раптом запаморочилося.
— Вони сяють, — ледь розбірливо пробурмотіла Гарпер. Її голову заповнила пісня, важко було зосередитися бодай на якійсь думці.
— Ти теж зможеш, — пообіцяв їй Бен Патчетт. — З часом.
— Це небезпечно? — видихнула Гарпер. — Вони можуть спалахнути, коли так роблять?
— Драконяча луска, сестро Ґрейсон, вона як будь-яке інше джерело вогню, — проказав Отець Сторі, дістаючи камінець з рота. — Його можна використати, щоб спопелити будівлю... або засвітити собі шлях до чогось кращого. Ніхто не гине від самозаймання у таборі Віндем.