Почувся кашель, ковзання ніжок стільців. Бен Патчетт узяв Гарпер за руку; його долоня була пухкою й вологою. Рене скоса зиркнула на Гарпер, поглядом, сповненим глузливого співчуття («Ти диви, хто собі хлопця знайшов! Ото вже пощастило!»), і взяла її за іншу руку.
— Усі разом ми є хором пошани, спасенним піснею та світлом, — розпочав Отець Сторі. — Ми вдячні цій нагоді зібратися разом у злагоді, рятовані нашою любов’ю одне до одного. Так багато є речей, за які ми маємо бути вдячними. Я знаю, що вдячний за булочки і підливку. Пахне вона чарівно. Проспіваймо наші подяки Нормі Гілд, яка жили рвала, готуючи цю надзвичайну вечерю на День подяки з дуже обмежених запасів. Проспіваймо наші подяки дівчаткам, з яких піт рікою струменів, поки вони, як могли, допомагали їй на кухні. Заспіваймо для Рене Ґілмонтон, яка допомогла дітям з їхніми капелюхами пілігримів та навчила бути першокласними офіціантами. Співаймо за Джона Руквуда, якого цієї ночі немає поряд з нами, який, втім, дивом роздобув для нас какао й маршмелоу, про які я не мав би говорити: ми ж бо не хочемо, щоб дітлахи надто захоплювалися.
Щасливий вереск сповнив кімнату, за яким пролунало поблажливе мурмотіння сміху дорослих. Отець Сторі всміхнувся, а тоді заплющив очі. На лоб набігла хмура задума.
— Коли ми співаємо разом, ми співаємо для всіх людей, які любили нас і яких нині немає поряд. Ми оспівуємо кожну хвилину, яку нам пощастило провести з ними. Я втратив дочку — гарну, розумну, веселу, войовничу, часом складну, натхненну дочку — і мені нестерпно важко, так я за нею сумую. Я знаю інших присутніх тут людей, які так само побиваються за тими, кого втратили. Я співатиму про наше життя з Сарою. І коли наші голоси єднаються у злагоді, я й досі відчуваю її поряд. Я віднаходжу її дух у Блискоті. Я чую, як вона співає для мене, коли лунає мій спів.
Під дахом пронизливо засвистів вітер. Почувся чийсь здавлений подих. Гарпер відчувала тишу своїми нервовими закінченнями: солодке болісне пульсування.
Отець Сторі розплющив повні вологи очі й окинув вдячним, ласкавим поглядом кімнату.
— Решта з нас, ми й досі тут, і на душі від цього теплішає. Ще одна ніч на Землі, трохи музики, свіжих булочок і душевних розмов. Не знаю, як ви, а це все, про що я колись міг мріяти. А тепер, гадаю, всі завиють від щастя, якщо я заткнуся і всі ми візьмемося до їжі.
Залою прокотився радісний гамір, гучний вдоволений зойк, за яким розляглися оплески. Дон Льюїстон підвівся. За ним попідводилися й усі, відсуваючи вбік стільці та лавки, щоб як слід поаплодувати старому, котрий сказав їм, що навіть у такий час не гріх почуватися щасливим. Коли Отець Сторі зліз зі свого стільця, люди позводилися зі своїх, присвистуючи й плескаючи в долоні. Гарпер, радіючи за старого, приєдналася до них. Бодай на якусь мить вона забула про те нудотне відчуття, коли прокидаєшся під запах диму.
Вони їли жирні кубики «Спаму», до половини занурені в підливку, на борошнистих маслянистих булочках. У Гарпер зовсім не було апетиту, вона їла машинально, незчувшись, як їжі вже не стало, а вона вишкрібала з денця тарілки залишки підливки. Сама вона, може, голодною й не була, однак маля ніколи не заперечувало проти чогось смачненького. Її погляд на якусь мить затримався на половині булочки в тарілці Рене, і старша жінка, всміхаючись, тут же посунула її пластиковою виделкою до Гарпер.
— Ні, — відказала Гарпер, — Не треба. Я не хочу.
— Це звучало б трошки переконливіше, якби я не бачила, як ти визбирувала крихти на скатертині.
— Боже, я така свиня, — промовила Гарпер. — Біля мене сидіти, певно, наче срану свиню біля годівниці застати.
Бен смикнувся й відвів погляд. Гарпер не була палкою шанувальницею лайки, та коли він був поряд, нічого не могла з собою вдіяти. Бен уникав лихослів’я, наче кіт — води. Казав «щука» замість «сука» і «пака» замість «срака» — звичка, яку Гарпер вважала напрочуд манірною. Коли ж матюкалася вона, то це незмінно викликало в нього нервове сіпання. Часом Гарпер здавалося, що він ще більш древній, ніж Норма Гілд.
Вона підозрювала, що задум відплатити йому визрівав у ній з тієї ж миті, як він вирішив погратися в татуся і змусити її випити журавлиного соку. Однак, утнувши це, вона одразу ж відчула за собою провину. То був паскудний вчинок, націлений образити чоловіка, який нічого поганого не зробив, а всього-на-всього намагався бути порядним з нею.
Він відклав виделку й підвівся. Гарпер відчула спалах остраху, на мить подумавши, що він образився й хоче піти від них. Але ні: він лише підвівся зробити власне оголошення — піднявся на лавку, встромив два пальці в рота й оглушливо засвистав.