Ще він часом подимлював. Не так вже й дуже — як наче вологим мохом багаття посипати. Просто бридкуватий дим йшов у нього з-під шортів. Еллі каже, то в нього гузнохід димівся.
Коли Гарпер звела на нього погляд, Нік затис рота рукою і тоненько, ледь не щебетом, посвистів. Нехай дару мовлення він був позбавлений, але гигиканням, здавалося, були наділені навіть німі.
— Він був колишнім студентом-медиком, і коли я потрапила в табір, саме він керував лазаретом, — промовила Рене. — Я б сказала, йому було двадцять чотири роки, може, двадцять п’ять. Він усюди носився з невеличким записничком, часом всідався на каменюці й щось там вишкрябував. Думаю, багатьох це бентежило. Враження було, наче він робить про тебе якісь нотатки.
— Час від часу одна з дівчат намагалася поцупити в нього той записничок, побачити, що він там таке пише, — сказала Еллі. — Це розбурхувало його драконячу луску, і він похапцем вшивався. Дим буквально валив, розумієш?
— З гузноходу, — докинув Дон Льюїстон, і цього разу всі вони зареготали, окрім Ніка, який втратив нитку розмови й міг хіба що розгублено всміхатися.
— Вперше, як доєднався до Блискоту, він одразу ж засяяв, — провадила Еллі. — Комусь це вдається від початку, комусь ні. У випадку Гарольда це сталось аж надто швидко. Він занурився у Блискіт так раптово й сильно, що це його злякало. Він закричав і впав на підлогу, став качатися по підлозі, наче охоплений полум’ям. Пізніше казав, що йому не сподобалося, коли у нього в голові інші люди. Чого насправді не трапляється. То ж не телепатія. Ніхто не влазить тобі в голову. Це просто приємне відчуття, яке йде від навколишніх людей. Наче тебе огортають. Як ідеальні обійми. Після того першого разу Гарольд майже ніколи на сяяв. Тримався від усіх нас осторонь. Не долучався до гурту — лише стежив за нами.
— Угу. Щира правда, — погодився Дон. — Тоді, одного дня, тижнів через два, як прибув у табір, він підвівся наприкінці служби і сказав, що хоче звернутися до присутніх. Просто ошелешив усіх. Як правило, коли хтось у каплиці щось і говорить, то це Отець Сторі або ж Керол. Наче дивишся серіал, а тоді хтось із масовки раптово вирішує виголосити промову, якої нема в сценарії.
— Отець Сторі, — додала Рене, — Бог йому в поміч, просто засунув свій камінь роздумів до рота і всівся послухати, наче студент на лекції з улюбленого предмета.
Еллі провела рукою по своїй щетинистій голові.
— Гарольд сказав, що ми маємо моральне зобов’язання розповісти світові про своє «відкриття». Казав, нам не слід ховатися по кутках. Казав, що мусимо бути на кабельному телебаченні, оприлюднити, на що ми здатні. Говорив, що наш процес опановування драконячої луски має наукову значущість і багато людей хочуть дізнатися про нас більше. Тітка Керол промовила до нього: «Гарольде, любий, що ти маєш на увазі? Як це — багато людей хочуть дізнатися про нас більше?» Тоді Гарольд відповів, що він листувався есемесками з доктором у Берклі, який вважає, що наша спільнота, можливо, знаменує справжній прорив. Був іще один лікар, в Аргентині, який хотів, щоб Гарольд дістав зразки крові людей, поки вони у Блискоті. Усе це Гарольд промовив, наче то була дрібниця. Схоже було, що він й гадки не мав, що накоїв.
— Ох, Гарпер, то було жахливо, — промовила Рене. — Жахлива тоді видалася нічка.
— Містер Патчетт схопився і став розпитувати, зі скількома людьми він вів листування і чи робив це у межах табору. Містер Патчетт сказав, що вистежити місцезнаходження смартфону можна завиграшки, і що з таким же успіхом Гарольд міг намалювати на таборі жирну мішень для місцевих карантинних патрулів. Люди почали голосити, хапатися за власних дітей. Ми всі були наче купка пасажирів літака, яким пілот щойно повідомив, що в кабіні з ним терорист, — погляд Еллі став розфокусованим. Вона вже не бачила перед собою Гарпер, а подумки озиралася назад, на ту літню ніч, сповнену тривог і хвилювань. — Містер Патчетт примусив його віддати телефон. Він три хвилини гортав повідомлення Гарольда. Виявилося, що той підтримував зв’язок з трьома десятками людей по всій країні. По всьому світу! Ще надсилав їм знімки, усілякі подробиці, за якими можна було встановити, де саме ми переховуємося.
— Гарольду кортіло провести голосування, — втрутився Дон Льюїстон. — Що ж. Він його отримав. Бен провів голосування щодо вилучення всіх мобільників у таборі. Еллі й Майкі позбирали їх усі у великий сміттєвий мішок.