Їй здавалося, що слід негайно втекти — усе те призначалося не для її вух, — та вона не могла навіть поворухнутися. Лють, що бриніла в його голосі, наче паля, пришпилила її до землі.
З сараю почувся гучний залізний брязкіт. Двері в рамі струснулися. Вона безпорадно чекала, що ж станеться далі, усім серцем сподіваючись, що він не виходитиме назовні й не побачить її.
Він не вийшов, і все затихло. Дим мирно здіймався вгору з димаря і швидко танув у повислій імлі. Подуви вітру викидали на берег острова дрібні жмутки водоростей.
Гарпер дослухалася, вичікувала й вглядалась, аж поки не усвідомила, що від холоднечі вся тремтить. Вона впустила мотузку, яку намотувала на зап’ястя. Порив вітру підхопив її, підніс у повітря й відкинув у море. Гарпер притисла коліна до грудей, обхопивши їх, щоб зігрітися. Камінець — той, що був наче дитяча голівка — боляче впинався їй у стегно, тому вона дістала його з кишені й поставила на краю пірсу.
Заблизько до краєчку. Камінь захитався. «Бульк» — і море зімкнулося, проковтнувши його.
Звук був таким приємним, що Гарпер поскидала всі камінці, які позбирала, один по одному, лише щоб знову й знову чути той звук.
Норма Гілд казала, що там чигають примари. Примари з диму. Може, Джон кричав до однієї з них. Може, кричав на тіні. Чи на самого себе.
Примари втілювали повідомлення з потойбіччя, але слухачі з них, певно, були кепські. Голос Джона був нещасним і сповненим болю, тож Гарпер вирішила, що хтось мусить його вислухати. Хай не примари, то хоч вона.
Та й до того ж, Джейкоб завжди вважав, буцімто йому краще за Гарпер відомо, що для неї краще. Тому якби вона вкоротила собі віку, то лише зізналася б у тому, що він таки мав рацію. Це само по собі було причиною опиратися — бодай щоб допекти йому. Тепер, оговтавшись від сну, вона вже не так скоро була готова пробачити той револьвер.
Ніхто не чув як Гарпер проникла назад у підвал каплиці. Її ковдри пахли багаттям, та вони були такими затишними, що вона одразу ж провалилася в сон... цього разу без жодних сновидінь.
12
У першу ніч лотереї, яка мала визначити, хто їстиме, а хто — ні, Гарпер випало чергувати на кухні. Норма всадовила дівчину за роздатковим пунктом — складаним столиком з купою термосів, кухлів і великою прямокутною бляшанкою цукру.
— Тим, хто пролетить, каву можеш підсолодити. Кожному по ложці, не більше. І дай їм побачити свій живіт — хай пам’ятають про те, заради чого пропускають сніданок: твоє дорогоцінне крихітне диво, — промовила Норма.
Від цього Гарпер легше на душі не стало. Це лише змусило її почуватися товстою, обтяжливою і самотньою. Певна річ, що товстою вона не була, зовсім ні. Так, гаразд, тепер вона вже не могла застебнути джинси на верхній ґудзик; цей факт приховувала під довгими «кенгурушками». Але жодні меблі не дрижали, коли вона проходила кімнатою.
На сніданок була рідка вівсянка з консервованими персиками, висипаними з чергової бляшанки. Видавати лотерейні квитки випало Нельсонові Гайнріху, тож він з’явився на роботу, вдягнений в один зі своїх різдвяних светрів: темно-зелений з танцюючим пряничним чоловічком. Ще на ньому був капелюх Санти, і, на думку Гарпер, ця деталь уже була паскудною: можна було подумати, що він цукерки роздаватиме, а не забиратиме в людей харч.
Квитки поскладали у шкіряну жіночу сумку. На програшних квитках було виведено позначку — чорний X. Гарпер подумала, що ця сумка нагадує їй кармічну протилежність Сортувального капелюха. Замість того, щоб відправити до Слизерину чи Ґрифіндору, вас залишали голодним з чашечкою гарячої кави. Не дозволено було навіть залишатися з усіма в кафетерії.
«Не думаю, що це було б слушно, — пояснював Бен Патчетт. — Якщо дозволимо залишитися нещасливцям, люди почнуть їх жаліти і ділитися їжею. За звичних обставин я обома руками „за“, та в цьому разі це знівечить саму суть жереба. Запасів вкрай мало; якщо люди почнуть ділити власні порції, то нормально не поїсть ніхто».
Тоді він сказав, що в сумці буде лише двадцять дев’ять програшних квитків. Тридцятий він вирішив взяти собі, аби показати, що не проситиме нікого робити те, на що сам не здатен.
О другій ночі — їхня звична пора сніданку — Норма посунула засув на дверях до кафетерію і відступила, пропускаючи всередину натовп, в якому чи не кожен обтрушував від снігу плечі або капелюхи. Надворі знову сніжило дрібненькою, легкою порошею.