— Я й не збиралася питати, — вона вже помітила, що він уникає називати будь-які імена.
Він затнувся, хвильку міркуючи, а тоді промовив:
— Що ви думаєте про острів Марти Квінн?
— Думаю, що почувалася б краще, якби знала бодай когось, хто насправді чув ту передачу.
— Гарольд Кросс стверджував, що чув її, — сказав Отець Сторі. — Одного разу. А ще листувався з кимось у Любеку, який є чинною столицею Мейну відтоді, як Огаста згоріла дотла.
— Гарольд листувався з кимось, хто стверджував, що він у Любеку, — відказала Гарпер. — Я його не знала, та, судячи з розповідей, Гарольд був аж надто довірливим.
— Не можу з вами не погодитись, — відповів Отець Сторі. У його голосі знову лунали їдкі, неприємні гіркотні нотки, що були зовсім йому не притаманні.
Гарпер відчувала потік океану під човном, його дрімливий плин. Якби вони припинили веслувати, течія підхопила би каное і понесла його на схід. За якісь півгодини вони будуть достатньо далеко, щоб бачити вогні Портсмута, а за годину — достатньо далеко, щоб розгледіти вогні узбережжя Нью-Гемпширу. А ще за годину вже будуть так далеко, що годі буде розгледіти бодай якісь вогні.
— Боюся, нам усе ж доведеться декого спровадити. Примусити одну жінку полишити табір, — промовив Отець Сторі. — Коли це трапиться... що ж, я не стану відправляти людину у вигнання на самоті, хай навіть вона зійшла на манівці. Рано чи пізно її схопить кремаційний загін. Ні. Гадаю, я піду разом з нею. Може, в тому великому вітрильнику, що на острові Джона. Я та Дон Льюїстон. Я б хотів спробувати відшукати Марту Квінн.
— А хто потурбується про табір?
— Доведеться Джонові. Він єдиний, у кому я певен.
Обігнувши мис, вони дісталися вузької затоки, не більш як вісімдесят футів у діаметрі, зі зведеними по обидва боки хатинками, веранди яких випиналися над самісінькою поверхнею води. Прямо попереду був невеличкий міст, що височів над входом до маленької бухти, яка розкинулася за ним.
Гарпер не впізнавала місцевості, аж поки вони не ковзнули під сам міст, де за кожним їхнім подихом бриніло металеве відлуння, що дзвінко відскакувало від іржавої залізної конструкції над ними. Ставок Саут-Мілл відкрили ще до її народження: грушоподібна водойма пролягала між парком... та Управлінням поліції Портсмута.
Більшість будівель довкола ставка потопали в темряві, проте поліцейський відділок і суміжний паркувальний майданчик сяяли, мов футбольний стадіон у ніч гри. Зі свого місця Гарпер розгледіла на парковці дві великі купи сміття, охоплені вогнем. Кожна кучугура сягала ледь не двадцяти футів заввишки. Гарпер стало цікаво, що там знищували — заражений одяг? Поряд було припарковано кілька пожежних машин; пожежна служба наглядала за вогнищем. Гарпер роздивилася, що навколо багать сновигають чоловіки в шоломах та пожежних куртках. Від вогненних насипів струменів зловісний дим, вервечкою здіймаючись до неба й затьмарюючи зірки.
Пожежник скерував каное в бік поліцейської дільниці.
— Ох, Джоне, — зітхнув Отець Сторі. — Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
Ставок був не більшим за футбольне поле, з доріжкою посередині, яка лежала в них прямо по курсу. Мощену доріжку годі було перетнути, не витягаючи каное з води. Гарпер погано розуміла, де Пожежник хоче влаштувати їм висадку, втім, так чи інакше, вони от-от мали опинитися на березі.
Нахилившись вперед, вона стишеним до присвисту голосом промовила:
— Ми все обговоримо, коли повернемося в табір. Певна річ, я спробую вам допомогти чим тільки зможу. Якби в мене були необхідні препарати, я би не відмовилася вгамувати крадійку після того, як ви їй усе висловите... та лише за виняткової необхідності. Не хочу навіть думати про те, що до такого може дійти. Якщо ви та Керол спробуєте поговорити з цією людиною разом, наодинці, і продемонструєте їй те співчуття та розуміння, про яке говорили в каплиці, — що ж, мені не віриться, щоб хтось у таборі міг на таке не відгукнутися.
Том Сторі повернув голову, щоб поглянути на неї. Брови в нього були насуплені, в очах застигло питання, що от-от могло зірватися з уст... наче вона запропонувала йому напрочуд важку загадку. Гарпер це здивувало. Їй здалося, що вона чітко і ясно висловила позицію. Їй кортіло запитати, що саме він не зрозумів, та часу на це не було. Пожежник підвів їх до берега, ближче до бруку. Гарпер вказала на це веслом, Отець Сторі кивнув і розвернувся. «Пізніше», — подумала вона, навіть не здогадуючись про те, що ніякого «пізніше» вже не буде.
Не для Отця Сторі.