Вона прослизнула навколішках трохи далі, вивільнилася з труби, підвелася й тупо витріщилася на верхівку переправи.
У тій величезній хмарі стояв диявол: широкоплечий демон, заввишки під два поверхи та з величезними роговиськами. Мерехтливий утвір з полум’я, що зачаївся у киплячій блискотливій хмарі диму. В одній руці він тримав молот, завів руку, з телефонний стовп завтовшки, й опустив її на розпечене червоне ковадло. Забрязкотіла сталь — вона виразно це розчула. Десь із чорної хмари вилітали іскри. Хвіст диявола — тонкий, дванадцятифутовий батіг, сплетений з вогню — хльостав позаду нього.
Чорна хмара була такою велетенською, що за нею Гарпер не бачила ані поліцейського відділка, ані парковки, ані багать. Дим ширився над переправою, безпросвітна заволока отруйного туману.
По той бік диму кричали, волали, метушилися люди.
Диявол раз по раз ударяв молотом і щоразу лунав звучний «дзеньк!» Він відкинув палаючу голову назад; на місці очей пашіли дві червоні зачаровані жарини. У профілі цієї істоти годі було не впізнати Пожежника.
Диявол скінчив працю, відклав молот і підійняв щойно викуване знаряддя — вогненний спис, вила, змайстровані з чистого полум’я, завдовжки з його власне тіло.
Хтось по той бік диму застогнав. Гарпер ще не доводилося чути голосу, настільки сповненого відчаю. То був зойк людини, що боялася за власну душу.
Кілька думок стрімкою чередою осяяли її, мов тріскотлива вервечка петард, що вибухають одна по одній.
Перша: то був лише театр тіней. Вона гадки не мала, як він це робив, але була певна, що побачене мало чим відрізнялося від хлопчиська, який, спрямовуючи світло ліхтарика собі на долоню, вичакловує тінь слона на стіні у спальні.
Друга: якщо вона хоче забратися звідти, то зараз саме час. Це аж ніяк не триватиме вічно.
Третя: Джону теж слід було забиратися. Закінчити свою виставу й вислизнути. Він наробив більш ніж достатньо диму й хаосу, щоб дати змоги в’язням, накульгуючи, пройти переправою непоміченими.
Четверта й остання: можливо, йому було байдуже, чи вдасться втекти. І завжди було. Можливо, ймовірність потрапити в полон і загинути була для нього не приводом для турбот, а спокусою.
Гарпер видерлася схилом навкарачки, хапаючись пальцями за порослі мохом щілини між кам’яними блоками.
Вона насилу звелася на ноги, випроставшись у суцільній чорній хмарі диму. Знала, що не варто вдихати повітря, але у носі й горлі все одно немилосердно запекло. Трохи полегшало, коли вона схилилася нижче, але тільки трохи.
Гарпер просувалася крізь пелену. Асфальт у себе під ногами вона ще могла розгледіти, але на тому й усе. Дим був надто щільним, щоб побачити щось далі цього.
Звіддалік, з-поза димової завіси, вона знову почула шум — організований хор командних викриків — голоси кількох чоловіків, які перегукувалися один з одним, злагоджено координуючись.
Залп води поцілив у пелену диму, скерований у палаючі груди диявола. Сатана замерехтів, підніс руки, щоб захистити обличчя, і на якусь мить вила здригнулися, прибравши форми величезного халігана.
Десь у диму, здивовано скрикнувши, зарепетував Пожежник. Закалатала й грюкнула сталь.
Сатана захитався й крутнувся на місці, впустивши миготливі вила. Він вкрив своє тіло крилами, сховавшись усередині, а потім зіщулився і зник.
Чоловік, який тримав пожежний шланг, і далі обдавав хмару водою. Бризки полетіли повз Гарпер. У гарячому диму вони сичали, а хмара змінила колір й текстуру, перетворюючись із бруднуватої і чорної на вологу й бліду — уже не так з диму, як з пари.
Гарпер зрозуміла, що сталося. Вони влучили в нього, ось що. Щільний таран з води збив Пожежника з ніг.
Не думаючи, Гарпер кинулася глибше у дим, прямуючи туди, звідки, як їй здалося, долинав його голос.
Знову крики, вже ближче. Деякі з них рухалися у хмарі, наближаючись до неї. Ні — наближаючись до Пожежника.
Її нога перечепилась об щось — залізний прут, що забрязкотів асфальтованою поверхнею. Гарпер спинилася, випрямившись. Халіган. Щось ковзнуло поряд у тумані. Когось поряд знудило.
Пожежник, похитуючись, зіп’явся навкарачки. Шолом йому з голови зірвало, тож волосся тепер було просякнуте водою. Плечі здригалися. Він тужився і блював водою.
— Джоне! — покликала вона.
Він підвів голову. Очі в нього були збентежені й нещасні.
— Якого хріна ти тут робиш? — запитав він.
Він став навколішки, погойдуючись, і розтулив рота, аби ще щось додати. Та не встиг, бо поряд, у клубах диму, виринула фігура, привернувши його увагу.