— Він каже, що не може сходити в туалет. Пробував, але боліло. Після нещасного випадку він до вбиральні не ходив.
Сестра Лін видихнула повітря з легень одним жорстким дмухом, наче нагадуючи всім, хто тут головний.
— Отже. Вашого сина оглянуть... тип-топ. Альберте, чи не викличете по радіо ноші?
— Я вам уже казав — він не мій син, — нагадав Пожежник. — Я пробувався на роль, та виставу скасували.
— Отож, ви не член сім’ї, — відказала сестра Лін.
— Ні.
— Це означає, що я не зможу допустити вас до хлопця, коли його обстежуватимуть. Мені... мені дуже шкода, — промовила сестра Лін, і вперше за цілий день це прозвучало не лише невпевнено, а ще й змучено. — Лише сім’я.
— Він буде наляканий. Йому вас не зрозуміти. Він розуміє мене. Він може говорити зі мною.
— Ми знайдемо когось, хто зможе з ним спілкуватися, — відповіла сестра Лін. — Окрім того, тільки-но він пройде крізь ці двері, він у карантині. Єдині, хто потрапляє туди, це уражені драконячою лускою або мої підлеглі. Щодо цього жодних винятків, сер. Ви розповіли нам про матір. Він має ще якихось родичів?
— У нього є... — почав був Пожежник, але затнувся, насупився й похитав головою. — Ні. Не лишилося нікого. Нікого, хто міг би прийти й побути з ним.
— Гаразд. Дякую... дякую за те, що поставили нас до відома. Відтепер він під нашою опікою. Ми з усім розберемося.
— Не дасте нам хвилинку? — запитав він у неї, тоді знову глянув на Ніка, на очах якого мерехтіли свіжі сльози. Здавалося, спершу Пожежник віддавав йому честь, тоді доїв уявну корову, а завершив, вказуючи на груди хлопцеві. Реакція Ніка не потребувала жодного перекладу. Він притулився до Пожежника, щоб дати себе обійняти: лагідно-лагідно.
— Я б воліла, аби ви цього не робили, сер, — сказала сестра Лін. — Вам зовсім не захочеться підхопити те, що в нього.
Пожежник не відповів — і не відпускав, допоки подвійні двері не розчахнулися й з них не вийшла медсестра, штовхаючи коридором перед собою ноші.
— Я повернуся, щоб перевірити його, — Пожежник підхопив хлопчика обома руками й поклав на ліжко-каталку.
Сестра Лін відповіла:
— Ви не побачитеся знову, коли він опиниться в карантині.
— Лише довідаюся про його стан на стійці реєстрації, — сказав Пожежник. Він обдарував Альберта й сестру Лін глузливим, але все-таки не злісним кивком вдячності, і повернувся до Гарпер. — Я ваш боржник. Кажу це без жодних жартів. Наступного разу, коли знадобиться хтось, щоб загасити пожежу, сподіваюся, викличете саме мене.
Через сорок хвилин малий уже був під наркозом, і доктор Наб, хірург-педіатр, розрізав його, аби дістати запалений апендикс завбільшки зі стиглий абрикос. Хлопець пробув у реабілітації наступні три дні. На четвертий він зник.
Сестри в реабілітації були певні, що з кімнати він не виходив. Вікно було широко прочинене, тож ширилися чутки, що він вистрибнув у нього. Та це було божевіллям — відділення реабілітації розташовувалося на третьому поверсі. Стрибнувши звідти, він зламав би обидві ноги.
— Може, хтось взяв із собою драбину, — припустив Альберт Голмс, коли тему вкотре обговорювали за мискою китайського рагу в кімнаті персоналу.
— Немає такої драбини, яка б дістала до третього поверху, — відрізала сестра Лін роздратованим, засмученим голосом.
— Драбини пожежної машини вистачило б, — сказав Ал, запихаючи до рота сайку.
4
У самий розпал літа, в ці задушливі, перегріті дні, коли ледве керована криза гойдалася над прірвою некерованої розрухи, глуха дитина була не єдиним пацієнтом, що зник з Портсмутського шпиталю. Серед заражених була й та, кому вдалося вціліти в ті останні дні, перш ніж усе — буквально, не метафорично — пустилося з димом.
У той місяць вітер задував з півночі, і узбережжям Нью-Гемпширу осіла зловісна бура імла, принесена зі згарищ, що лютували в Мені. Цілісінький Мен палав — від канадського кордону й аж до самого Скоугіґена, сотні миль колючих ялин й духмяних сосон. Ніде було подітися від цього смороду, кисло-солодкого душку палених вічнозелених.
Запах супроводжував Гарпер навіть у снах, де щоночі вона бачила багаття на пляжі, смажені на вогнищі хот-доги та свого брата Коннора. Інколи замість сосисок на палицях пеклися людські голови. Час від часу Гарпер з криком прокидалася. А іноді її будили звуки чийогось плачу. Сестри спали позмінно, ділячи спільну кімнату відпочинку в підвалі, і кожній снилися жахіття.
У шпиталі всі поділяли інфікованих на дві групи: «симптоматично нормальних» та «жевріючих». Жевріючі раз по раз диміли, завжди готові спалахнути. Дим клубочився з їхнього волосся та ніздрів, а з очей потічками струменіла вода. Смуги на їхніх тілах так нагрівалися, що могли розплавити латексні рукавички, а на лікарняних халатах та ліжках залишалися обвуглені відбитки. А ще вони були небезпечні. Ясна річ, нікого не дивувало, що жевріючі завжди перебували на межі істерики. Щоправда, було в цьому щось від дилеми «яйце-чи-курка»: вони впадали в паніку, тому що їхні тіла диміли, чи диміли, тому що розум повсякчас перебув у стані паніки? Цього Гарпер не знала. Та вона знала напевне, що з ними слід поводитися обережно. Вони галасували й кусалися, виношуючи вигадливі задуми, як би проковтнути сонце. Річ у тім, що вони видавалися собі справжніми драконами, тож намагалися вистрибнути з вікна, щоб злетіти. Вони переконали себе, що лікарі приховують від них ліки, яких обмаль і на всіх не вистачає, та намірялися взяти їх у заручники. Вони формували війська, конгреси, релігії; вчиняли заколоти, підбурювали зради, вправлялись у єресі.