— Юнацтво, — промовила Гарпер так, наче була на цілі десятиліття старша від Еллі та Майкла, а не двадцятишестирічною дівчиною, котра сама заледве чотири роки тому закінчила навчання. — Дякую. Дякую за все, що ви зробили.
Вона й гадки не мала, чи вони хоч щось узагалі зробили, проте це не мало значення. Легше буде скерувати їх звідси, якщо вони відчуватимуть, що їхній важливий внесок було оцінено по заслузі, що їхній внесок був напрочуд вагомим. — Я мушу попросити усіх вас полишити приміщення. Нам потрібен простір і тиша в цій кімнаті.
Еллі плакала. Щоки вкривав рум’янець, а на обличчі досі шаріли смужки від сліз. Маска Капітана Америки, брудна й пошарпана, звисала в неї з шиї. У відповідь на слова Гарпер вона коротко й злякано кивнула, стиснувши Майклові руку. Удвох вони стали спрямовувати людей у чекальню, не проронивши ні слова.
Гарпер спинила Майкла за плече і відвела вбік. Вона стишено заговорила до нього:
— Керол теж забери. Прошу. Скажи, що хочеш поспівати з нею. Скажи, що Нік засмучений і йому потрібна тітка. Будь-що вигадай, тільки забери її з цієї кімнати. Їй тут не місце.
Майкл ворухнув головою у ледь помітному жесті згоди, а тоді прогукав:
— Міс Керол, ви доєднаєтеся з нами до співу? Допоможете заспівати для Отця Сторі?
— Ні, — відказала Керол. — Моє місце зараз поряд з батьком. Я потрібна йому. Хочу, аби він знав, що я поруч.
— Знатиме, — сказав Майкл. — Ми співатимемо разом і покличемо його до нас у Блискіт. Якщо хочете, щоб він відчув вашу близькість, то це найкращий спосіб. Якщо прикличете його у Блискоті, він знатиме, що ви з ним, і тоді не боятиметься й не відчуватиме болю. По той бік жодного болю. Це єдине, чим ми зараз можемо зарадити.
Уся на нервах, Керол здригалася. Гарпер подумалося, чи в тої часом не шок.
— Так. Так, Майкл, гадаю, ти правий. Гадаю...
Отець Сторі гукнув до них добродушним, але стомленим голосом, — так, наче він вже довгий час із ними балакав, і в горлі у нього пересохло.
— О, Керол! Коли ти співаєш, я сповнююся такої любові до тебе, що моє серце ладне луснути, — він зайшовся саркастичним, зовсім том-сторівським сміхом. — Після тієї останньої пісні моє серце репнуло, мов те вікно! Але воно і добре! Крізь брудне скло годі щось угледіти.
Керол стояла, завмерши й втупившись у нього. На обличчі застиг сповнений болю й сум’яття вираз, наче хтось устромив у неї ножа.
Дон Льюїстон обхопив долонями голову Отця Сторі, прикладаючи йому до рани марлевий тампон. Сорочка Майкла лежала зібгана на подушці, набухаючи від крові.
Очі Отця Сторі були широко розплющені й дивилися врізнобіч. Одне око дивилося вниз і ліворуч, інше потупилося на носки його черевиків. Він усміхався з якоюсь в’їдливою хитрістю.
— Сонми молитов щохвилинно й повсюдно, а що чути у відповідь від Господа? Нічого! Бо мовчання ніколи не бреше. Мовчання — остання з Божих переваг. Мовчання — то найчистіша форма злагоди. Раджу кожному спробувати. Ліпше покладіть до рота камінець замість брехні. Кругляк замість плітки. Ховайте брехунів і нечестивих під камінням, допоки вони не змовкнуть навіки. Чимбільш кладіть, алілуя! — він зробив ще один маленький ковток повітря і прошепотів: — Диявол на волі. Цієї ночі я стрів його. Бачив, як той виринув з диму. Тоді моя голова ввалилася й нині повна каменюччя. Чимбільш кладіть, амінь! Краще стережися, Керол. Цей табір належить дияволові, а не тобі. І він не самотою ходить. Його прислужники численні.
Керол витріщалася на батька, сповнена жаху. Отець Сторі облизав губи.
— Я сам накликав це лихо. Вважав слабкість за доброту й розводив брехні, коли треба було тримати камінь у роті. Зробив найгірше, на що тільки здатен батько. Мав улюбленицю. Мені так шкода, Керол. Будь ласка, пробач мені. Я завжди більше любив Сару. Тому буде слушно, якщо я відправлюся тепер до неї. Дай мені ще один камінець. Чимбільш кладіть. Я досить наговорив, амінь.
Він зробив довгий, дрімливий видих і змовк.
Гарпер перехопила погляд Керол.
— Це не щиро було. Він страждає від субдуральної гематоми. Верзе нісенітниці, і все через тиск на мозок.
Керол озирнулася до неї, окинувши відчуженим поглядом, наче вони ніколи раніше не бачилися.
— Це не нісенітниці. Це одкровення! Він робить те, що робив завжди. Вказує нам шлях, — Керол, не обертаючись, навпомацки простягнула руку і вхопила Майкла за долоню. Вона стисла йому пальці. — Ми заспіваємо. Заспіваємо й покличемо його до Блискоту. Надамо все потрібне світло, щоб він відшукав свій шлях назад. І якщо йому не вийде повернутися до нас — якщо він мусить піти... — її голос затнувся. Вона закашляла, від чого її плечі судомно здригалися, а тоді провадила: — ...якщо він мусить піти, то наша пісня направить його й подарує втіху.