Але хто ж то, міркую, по вечірній дорозі біжить віхтем палаючої соломи, що душа моя на той вогонь лине?
І хоч я не той роззявляка забудькуватий, яким і вовки без труднощів можуть полакомитись-повечеряти, і хоч не метушливий, мов чорт у болоті, а наслання якесь, а мана якась найшла на мене, змусила поминути Дармограїшине обійстя і, осідлавши моє згарячіле від солодкої тривоги тіло, погнала слідом за отим вогнем, що посувався попереду в звабливих жіночих строях.
Ось і хата знайома, де ми з рідною жінкою Мартохою мало не весь вік свій звікували, то люблячись, то сварячись, – і вона, ота проява-халамидниця, прямісінько до нашого двору звертає! Хто ж це? Кидаюсь уперед, мов сторчголов з мосту у воду, вже біля самісіньких воріт наздоганяю, за плечі хапаю – і раптом бачу перед собою...
... повірите чи не повірите, що раптом бачу перед собою...
... мені й слів забракло правду сказати, заціпило, та й не повірите...
... гаразд, можете не вірити, діло ваше, а я вже слова якось постараюся знайти, щоб сказати: обертається до мене не якась проява-халамидниця, не чудо в решеті, а натуральна моя рідна жінка Мартоха. Я сам вірю – й не вірю собі... Очі, губи, ніс, щоки, чоло, усмішка начебто Мартошині – й водночас не Мартошині, значно ліпші, якими, либонь, і в дівоцтві не щодня були.
– Мартохо! – злетіло з язика, мов заклинання.
– Хомо! – прозвучало заклинання у відповідь.
– Це ти? – питаю недовірливо.
– Авжеж, я, – чується ніжний шепіт.
– Аж не віриться, що ти така.
– А ти повір, Хомо.
Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар-птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.
– А від кого це ти, Мартохо, така виряджена, така дженджуриста повертаєшся?
– Як то від кого? – грає вона бровами, наче ластів’їними крильми. – Хіба нема звідки?
– Мартохо, – шаліючи, ледь повертаючи бруском здерев’янілого язика, грізно кажу, – ти на свою погибель із вогнем граєшся! Зізнавайся, від кого повертаєшся о цій порі?
– Пора не така вже й пізня, – задзеленчала дзвоником сміху. – Та й чому маю тобі зізнаватись, коли ти ще не мій, а Дармограїшин? Ревнуй Одарку, а не мене.
Чи я ще ниньки ополудні сказав би, що здатен так ревнувати мою рідну жінку Мартоху, що ревнощі чорною пеленою спеленають розум, затуманять, засліплять, зіб’ють з пантелику? А вона, й справді знущаючись, вителенькує срібними брязкальцями сміху, питає лукаво:
– Хіба в Яблунівці вже справжні чоловіки перевелись? Вистачить на мій вік!
– Чи не від Федора Горбатюка шльондраєш? – питаю про листоношу, від якого, либонь, усього можна сподіватись.
– Чолом, тату, я ваша хрещена мати!.. Теж знайшов мені кавалера!..
– То, може, від Максима Діхтяря? – питаю про нашого знатного механізатора, що має чоловічу силу не меншу, мабуть, ніж бугай Імперіалізм – скотинячу.
– Максим помирився вчора чи позавчора зі своєю жінкою Марією, то в них після нового замирення вже сотий чи тисячний медовий місяць.
– То, може, від Петра Кандиби? – питаю про сільського лавочника, який дефіцитними промтоварами з-під прилавка хіба ж не заб’є памороки яблунівським молодицям.
– Добридень на великдень, будьте здорові з Новим роком!– кепкує. – Та він же такий, що стань подивися – плюнь та й одступися.
– Отож, запевняєш, вони тобі треба, як собаці чоботи влітку? А як не вони, то хто? Від кого повертаєшся? Невже від когось молодшого?
– Та що з молодшого візьмеш? Хіба що шерсті пучок!
– Значить, від старіших, безсоромнице безсовісна? Від діда Гапличка чи від діда Бенері? Та куди їм до галушок, коли вони юшки не вкусять! Може, й був колись у них горіх, та звірся на сміх. Вони, Мартохо, сто літ живуть, а двісті конають.
– Е-е, Хомо, не кажи! Правду кажуть, що старого собаку важко до ланцюга привчити.
– Значить, нехай буде бридкий, як поплюга, хай буде гидкий, як поплазка, аби тільки штани носив?
І тут моя рідна жінка Мартоха як зарегоче, як задзвонить рясним намистом дзвінкого сміху.
– Сказано, Хомо, на глум, а ти бери собі на ум! Як то справедливо говориться, не вір губі – поклади на зуби.
Бачу, безсовісна, осаджує мене, мов горщик од жару одставляє.
– Мартохо, – благаю, – не глумись, бо душа крається.
Тут вінком своїх рук обвила мою шию, квіткою-півонією